Глава Перша

Маргарита

–Синоптики попереджають, що сьогодні, ближче до вечора, місто накриє сніговий шторм, разом з вітром. Просимо вас бути обережними, коли виходите з дому.  На цьому наш випуск новин завершується. Всім гарного дня! 

Майже не слухаючи радіо, я сиділа в кріслі, в той час, як перукар, обрізав моє волосся. Давно хотіла щось змінити, то чому б не почати з зачіски?

Скільки років ходила з довгим волоссям, ніяк рука не піднімалась його хоч трохи вкоротити, і ось з’явилось таке бажання. 

Як іронічно, відрощувати його, заради хлопця, який колись сказав мені, що обожнює моє довге волосся, і що йому до вподоби зариватись пальцями в золотисті пасма. А тепер, він віддає перевагу, короткій,  коричневого відтінку, шевелюрі іншої дівчини.

Як хочеться звинуватити її, що вона вкрала мого хлопця, але ж винні тільки ми з ним. Він, –  що зрадив, і я,– що не помічала.

Відчуття, як начебто, потрапила в якийсь дешевий любовний роман, де більша його частина складається зі зрад.

Це вже другий чоловік в моєму житті, який під час стосунків зі мною, починає спати з іншою.

І якби я не хотіла приховати це, та вони зробили мені боляче, і ці кляті сльози так і висковзають з моїх очей.

О, ні! Не плакати! Не можна! Хоча б не тут!

Чоловік, у смішному червоному капелюсі Санти, що стояв за спиною, протягнув мені серветку, й сказав: 

–Не завжди, все йде так як ми хочемо, але, це приводить нас на кращий шлях.

–Дякую. -З вдячністю, взяла серветку з його рук, промокаючи вологу на віях. – Може й так, але цей шлях занадто болючий.

Він кивнув, і я побачила в його очах розуміння, та співчуття.

–Щоб бути щасливими, хіба не треба відчути біль втрати, розчарування, та зради? Кожна така ситуація дається нам для того, щоб винести з неї якийсь урок. Щоб зрозуміти, що не є коханням, і ніколи ним не було, кожному з нас, дають відчути перше кохання. І тільки ми можемо вирішити, чи закрити серце, й відчувати порожнечу в середині, чи відкрити його, та зрозуміти сенс життя.

–Так, я б хотіла все таки зустріти нормального чоловіка, який буде любити мене, так само, як і я його. Але мені чомусь постійно щастить на якихсь козлів!

Чоловік, почувши мої слова ласкаво посміхнувся, протягуючи руку, щоб поправити моє волосся.

–Готово. І, думаю, що ваше бажання скоро здійсниться. А  тепер йдіть! Вам вже час. – Хитро посміхаючись, він майже не виштовхнув мене на вулицю, я навіть не встигла й гроші дістати, щоб розплатитись за стрижку.

–Це вам подарунок на новий рік. Нехай щастить.

Я ще встигла побачити, як він мені підморгнув одним оком, та двері салону зачинились, прямо перед моїм носом.

Який дивний чоловік, напевно, я ніколи не зрозумію представників цієї статі.

Дивлячись собі під ноги, й думаючи про слова перукаря, я йшла в бік кафе, що знаходилося, недалеко від моєї роботи.  Частенько сидячи саме там, читаючи книгу, випиваючи какао з зефірками, та круасаном, я насолоджувалася атмосферою, затишком, й наповнювалась, якимсь внутрішнім спокоєм. 

Та зараз, в голову постійно повертався той момент, коли  побачила свого хлопця в ліжку з іншою, прийшовши до нього на квартиру.

Зайшовши в кафе, сіла за улюблений столик, намагаючись викинути їх з голови. 

За професією я перекладач, працюю на фірмі, що частенько співпрацює з іншими країнами. Звісно, тексти можна опрацьовувати й вдома, але ж, ще є зустрічі з клієнтами, та партнерами, які не знають українську мову. Тому, мені було зручно, іноді, йти на роботу саме з його будинку, який знаходиться недалеко від місця де я працюю. 

–Добрий день, вам як завжди? – привітна офіціантка з ясними очима, й такою ж посмішкою, підійшла до мого столика, тримаючи в руках блокнотик, та ручку.

–Так. Принесете мені пізніше меню, будь ласка, хочу спробувати, щось нове.

–Звісно, тоді зачекайте трохи, зараз принесу.

–Дякую. – Вона пішла, а я залишилась спостерігаючи, за тим, як кількість людей в залі збільшується. Дивно, зазвичай тут не так людно, може в когось свято?

–Вибачте… – Протягуючи мені меню, та сама дівчинка офіціант, дивиться на мене з трохи винним поглядом. – Ви не проти, якщо до вас за столик сяде ще одна людина? Сьогодні в нас якийсь ажіотаж, і більше місць не має.

–Так, без проблем, я буду навіть рада.

Вона вдячно посміхнулась, й відійшла, щоб повернутись вже не самій.

–Ось, будь ласка, сідайте. – Поки дівчина говорила, пропонуючи меню чоловіку, я роздивлялася свого неочікуваного сусіда по столику. Було в мене таке відчуття, що десь я його вже бачила, але де, згадати ще не змогла.

–Дякую. – Той самий голос, який в книзі могли назвати бархатним, торкнувся чогось в душі. Я точно його вже чула! – Мені, будь ласка, круасан та гарячий шоколад. 

Повертаючи їй книжечку, він нарешті глянув на мене, й меню випало з його руки.

–Вибачте. – Одночасно сказали вони, піднімаючи цю бідну книжку.

Офіціантка пішла, записавши замовлення, а ми залишилися, з ним, майже наодинці. 

Він роздивлявся мене так, наче зустрів когось знайомого, й не міг повірити в те, що бачить. Я ж, намагалася згадати, де бачила ці сині очі, цей здивований вигин чорних брів, прямий ніс, та рожеві губи. Можу закластися, що вони частенько складаються, в насмішливу усмішку, що легко заставляє відчути себе дурнем.

–Маргарито… - Тихо прошепотів він, і я згадала. 

Згадала як ми зустрілися, як він проводив в нас свої перші пари, як ставив двійки тим, хто мав наглість глузувати з юного викладача, та як за допомогою слів ставив їх на місце. 

В цього чоловіка, що зараз сидів навпроти мене, була закохана більша частина дівчат з нашого університету, а все тому, що він був красенем. Ніхто з них так і не зміг побачити його душу, тільки зовнішність для них мала вагу. 

–  Максим Матвійович… - Ім’я, що так багато разів злітало з вуст, в різноманітних ситуаціях, забарвлене різними палітрами емоцій, й зараз зірвалось раніше, ніж я встигла подумати.