Зимова зустріч

Зоряна ніч. Поблискує світлою стрічкою вкрита снігом дорога, оточена пухнастими соснами, та голими, ледь притрушеними зимовим вбранням, дубами. Приспаний морозом ліс прорізав промінь автомобільних фар. По вузькій, ледь наміченій колії, скакала, як необ’їжджений кінь, мотляючи променями світла, темна машина, котру за мить занесло. Автомобіль, втрапивши у пухкий кучугур, натужно забуксував, піднімаючи фонтани снігу. Полишивши надію швидко вибратись зі снігової пастки, водій припинив газувати.

Відкривши дверцята, з машини вибрався молодий чоловік кремезної статури в темних зимовій куртці та штанях. Коротко стрижене темне волосся, виразні карі очі, спокій на обличчі. Обійшовши машину і оглянувши халепу, він, похитав головою та спокійно відкрив багажник, дістаючи лопату. Видно було, що ця людина готова до усіляких пригод.

– От же ж дорога, випробування тіла та духу! І розім’ятись змусить і у словоблудді попрактикуватись і всіх чортів та святих згадати. Це ж треба було, за півдня так позамітати по самі вуха! Вчора ж ще дощ йшов! – беззлобно бурчала людина, відкопуючи колеса та розмірковуючи, як би й за кермом опинитись і одночасно машину підштовхнути.

Наче у відповідь на його думки, на шляху з’явилась жінка в білому кожушку. Вона неквапливо йшла, задумливо милуючись яскравими зірками на небосхилі. Уважно роздивлялась сяючу в молоці Чумацького шляху Кассіопею, потім перевела погляд на сузір’я Лебідя, що майоріло ближче до обрію, грайливо підморгнула тонкому місяцю, котрий заплутався зліва у верхів’ях дерев, і виглядав скромним леґенем на фоні своїх незліченних сяючих небесних подруг, та пухнастих хмар, що скинувши важку ношу, вже втекли за ліс.

-- Пані полюбляє тихі морозні ночі подалі від цивілізації? – хмикнув чоловік, здивовано оглянувши цікаву перехожу. З хутора вона вийшла, чи що?

-- Є трішки.

-- Може вас підвезти?

-- Ви думаєте то мені потрібно? – зупинившись, спитала жінка, критичним поглядом окидаючи кремезну статуру з лопатою.

-- Ніч, зима, мороз, до найближчого міста кілометрів десять. Якщо у вас не прихована десь тут мітла чи хатинка на курячих ніжках – вас варто рятувати, – щиро посміхнувся водій.

-- Я вас прошу, мітла то такий архаїзм, – усміхнулась жінка.

-- То й добре, бо я маю свій інтерес.

-- Це який?

-- Всадовити вас за кермо, доки буду машину виштовхувати. Бо самому то робити, от зовсім незручно.

-- А не боїтесь, що я, отримавши ключі, поїду, полишивши вас тут одного на дорозі?

-- Та чи далеко ви заїдете без лопати? – щиро розсміявся водій.

-- Логіка зрозуміла. Добре. Допоможу гарній людині, – розсміялась панянка.

-- Кермувати вмієте?

-- Я багато чого вмію, і управління залізною тарантайкою то не найцікавіше, – хмикнула незнайомка, всідаючись на потрібне сидіння.

-- От навіть не сумнівався. А як звуть мою чарівну рятівницю? – спитав чоловік, відгортаючи ще сніг від переднього колеса.

-- Дана,  як і сьогоднішнє свято.

-- Сьогодні ж наче водохреща? – здивувався водій, встромляючи лопату у сніг та повертаючись до багажника,

-- То зараз його так називають, проте християнство лише замістило своїм аналогом більш давню традицію мешканців цих земель. Колись то іменувалось свято богині Дани, покровительки води, день народження жіночого начала. Вода цього дня цілюща, не зважаючи на те, пройшовся поряд з нею бізнесмен в рясі, чи ні.

-- Ох ти ж… Вік живи вік учись – ніколи про таке не чув, – хмикнув водій і тільки но жінка  натисла на педаль газу, почав старанно штовхати свого сталевого коня. За кілька хвилин автомобіль вибрався з кучугура, повернувшись у кимось прокладену колію.

-- То що, підвезти? Та не лякайтесь, я не маніяк. Від батьків з Миколаївки їду. Знаєте таку? Недалечко тут.

-- Звичайно знаю, – жінка, що вже вийшла з-за керма, задумливо окинула поглядом дорогу, і відкрила таки пасажирські дверцята. Чоловік перекинув невеликого рюкзака на заднє сидіння і рушив, варто було помічниці сісти.

–Не всі люди звірі, які б часи на дворі не були, – схвально мовив він. – Чого ото мерзнути.

–Часи не головні в цій справі.

-- Теж правда, – легко погодився чоловік, старанно кермуючи, бо машину й далі регулярно заносило на нечищеній дорозі. – Добре, що ви мені трапились. Вдвох набагато швидше доїдемо до цивілізації. Голова сільради звичайно божився, що завтра дороги почистять, та того тракторця доки дочекаєшся, на пенсію піти встигнеш. А в мене в Києві вже зранку клієнти. Не можу ж я їм сказати: «Почекайте, люди добрі, доки до мене Григорович доповзе, з усім селом набалакавшись»? Точніше можу, та то ж мій заробіток, якщо через кожну дрібницю візити до клієнтів переноситиму, то хто ж в мене полишиться? Життя зараз таке швидке, що один раз ґаву зловив і все, шукай свій підробіток, як вітра в полі. А взагалі, Київ росте, людей більшає, і час наче з кожним роком прискорюється, – балакав без зупинки чоловік, минаючи засніжені поля, невеликий лісок та заповзаючи на підвищення, з якого відкривався чудовий вигляд на мальовничі пагорби, вкриті чистим сніговим килимом та частково порослі темним лісом. Місяць нарешті виплутався з переплетіння гілок і тепер тендітною скибочкою висів над обрієм.