Легенда про зимову троянду

Зими в Арденвейлі були довгими й холодними. Сніг там падав так часто, що люди майже забули колір землі, а вузькі кам’яні вулиці навіть навесні пахли морозом, димом із камінів і старими легендами. Вечорами місто потопало у золотому світлі ліхтарів, а за його межами, біля самого лісу, стояв старий будинок, до якого після заходу сонця майже ніхто не наважувався підходити.

​Та попри страх люди все одно приходили туди.

​Біля будинку чатував величезний сад троянд. Червоні, бордові, рожеві й темні, майже чорні квіти розквітали навіть посеред лютої зими. Сніг вкривав їхні пелюстки, але вони не в’янули. І лише в самому центрі цього химерного саду ріс один-єдиний білий кущ, який досі ніколи не цвів. Люди шепотіли, що ті троянди ростуть не на землі, а на людському болі.

​У тому будинку жила стара жінка, яку в Арденвейлі називали відьмою. Хоча насправді вона була радше цілителькою. До неї приходили з хворобами, безсонними ночами, страхами й розбитими серцями. Вона лікувала травами, зіллям і дивними настоями, але ніколи не брала за це грошей. Її платою були людські історії та сльози.

​Тієї зими молода жінка на ім’я Еліс прийшла до старого будинку сама. Вона була при надії, але знахарі вже давно перестали дивитися їй у вічі й лише тихо повторювали, що дитина не переживе холодів. Еліс майже не спала ночами. Вона боялася навіть торкатися живота, бо з кожним днем усе сильніше прив’язувалась до немовляти, яке могла втратити.

​Вона довго стояла біля хвіртки, стискаючи тремтячими пальцями теплий шалик, перш ніж наважилась постукати у двері. Стара жінка відчинила майже одразу, ніби знала, хто прийде.

​У будинку було тепло. Пахло сушеними травами, воском і трояндами. Відьма посадила Еліс біля каміна й поставила перед нею чашку гарячого трав’яного чаю. Від напою здіймалась густа пара із запахом м’яти, полину й чогось солодкого та незнайомого.

​Потім стара мовчки поставила на стіл кілька маленьких скляних флаконів.

​— Люди приходять до мене не за магією, — тихо сказала вона. — Вони приходять, коли їм більше нікуди йти. Розкажи мені, чого ти боїшся найбільше.

​І тоді Еліс заговорила. Вона виливала свій страх прокинутись одного раннього ранку й більше не відчути руху під серцем. Згадувала безпорадні обличчя цілителів, які опустили руки, і зізнавалася в найжахливішому: вона почала боятися любити цю дитину занадто сильно, щоб потім не померти від розпачу разом із нею.

​Її голос тремтів, а разом зі словами котилися сльози. Стара жінка мовчки збирала їх у маленькі скляні флакони, ніби це було щось дорогоцінне.

​Саме в цю мить клямка сіпнулася, і двері будинку різко розчинились.

​На порозі стояв Річард — чоловік Еліс. Увесь у снігу, змокрілий і розлючений. Він важко дихав після довгої дороги, але за цією злістю ховався той самий дикий, зацькований страх, який носила в собі й Еліс. Страх безсилля перед смертю їхнього первістка.

​— Я ж забороняв тобі сюди йти! — гримнув він так різко, що Еліс здригнулась.

​Його погляд одразу впав на флакони зі сльозами, і в очах спалахнула гаряча образа.

​— То ось як ти дуриш людей? — кинув він старій, намагаючись криком заглушити власний розпач. — Збираєш їхній біль і продаєш їм фальшиву надію?!

​Еліс тихо благала його заспокоїтись, але Річард уже не чув. Він кричав, називаючи стару божевільною шахрайкою, яка наживається на чужому горі. Його лютило саме існування цього місця — тепла кімната, спокійний запах трав і ця відьма, яка говорила про їхнє нещастя так буденно, ніби воно було чимось звичним.

​Зрештою Річард схопив дружину за руку й майже силоміць вивів із будинку в морозну ніч.

​Сніг голосно хрустів під їхніми ногами. І коли вони поспіхом проходили повз сад, Річард у темноті зачепився за кущ. Гострі шипи миттєво роздерли тканину штанів і глибоко подряпали шкіру.

​— Прокляті квіти… — прошипів він крізь зуби від раптового болю.

​У нападі безсилої люті Річард сліпо схопив найближче стебло й зламав його. На хрускіт гілки двері будинку знову відчинилися — на поріг вийшла стара жінка, мовчки спостерігаючи за ними.

​Річард розтиснув пальці. На сніг упала троянда. Навколо темніли червоні й чорні бутони, а посеред них тепер лежала єдина біла квітка, що розпустилася саме цієї миті — холодна й чиста, мов шматок самої зими.

​Стара повільно підійшла, підняла білу пелюстку зі снігу й тихо, але чітко промовила:

​— Твоя дружина добра. Вона готова страждати заради своєї дитини. Тому я врятую це немовля.

​Еліс завмерла, не сміючи навіть дихати, а Річард застиг, стискаючи кулаки.

​— Але все у світі має свою ціну, — стара підняла важкий погляд на чоловіка. — І одного дня ваша донька дізнається, скільки насправді важать людські сльози.

​Тієї ночі над Арденвейлом здійнялась найсильніша хуртовина за багато років. А через кілька місяців, коли крига нарешті скресла, народилась дівчинка зі шкірою, світлою, мов зимовий сніг.

​І срібною міткою троянди на грудях.