Розділ VI. Ціна порятунку

​

Дівчина, помітивши його ошелешений, повний щемкого болю погляд, раптом здригнулася. Наче оговтавшись від хвилини слабкості, вона поспішним, майже гарячковим рухом запахнула краї плаща, ховаючи магічний малюнок, і знову замотала шию щільним шарфом. Разом із цим рухом на її обличчя миттєво повернулася звична холодна маска, хоча пальці, якими вона поправляла тканину, все ще помітно тремтіли від хвилювання.

​Вона відступила назад, збільшуючи дистанцію між ними, і вирівняла спину. Її очі кольору хуртовини дивилися на нього з очікуванням, у якому читалася гірка, звична приреченість. Вона чекала. Чекала, що зараз він, як і всі інші до нього, впаде на коліна. Почне благати, плакати чи вимагати віддати одну з цих п'яти пелюсток заради його помираючої сестри Лілі. Адже саме заради цього дива хлопець проробив такий важкий шлях крізь бурю.

​Ноель повільно опустив руку, якою щойно торкався її щоки. Перед ним стояв вибір, який випалював усе всередині: вдома на ліжку згасає його рідна кров, і порятунок — ось він, прямо перед ним. Але ціна цього зцілення — життя дівчини, яка щойно вперше довірилася йому.

​Хлопець зробив крок до каміна й тихо, але неймовірно твердо промовив:

​— Я не стану просити тебе про це, Міро.

​Вона на мить застигла, ніби не повіривши власним вухам. Вона очікувала будьчого: погроз, благань про милосердя, сліз. Але не цього.

​— Що?.. — ледве чутно зірвалося з її губ. Дівчина примружилася, шукаючи в його обличчі пастку. — Тобі не потрібні ліки? Ти ж прийшов сюди за ними.

​— Потрібні, — не став брехати Ноель, дивлячись на вогонь, який потріскував у кутку. — Але я не рятуватиму одне життя ціною іншого. Я шукав відьму чи чудовисько з легенд, Міро. А знайшов тебе.

​Вона мовчала, вражена цими словами до самої глибини душі. За всі шістнадцять років її життя ніхто й ніколи не ставив її безпеку вище за власні потреби. Для містян вона завжди була лише безкоштовним джерелом порятунку, який можна безжально викупити за сльози.

​Раптом цю напружену, крихку тису розірвав різкий, гучний і панічний стукіт. Хтось зовні гатив у важкі дерев'яні двері так сильно, наче від цього залежало його життя.

​Міра здригнулася, а її погляд миттєво став настороженим. Холодна маска остаточно закріпилася на обличчі. Вона різко повернулася в бік коридору.

​Гуркіт повторився — цього разу ще більш хаотичний, відчайдушний, супроводжуваний приглушеним через товсте дерево чоловічим криком і виттям хуртовини.

​— Сховайся, — коротко, майже наказово кинула Міра, навіть не озираючись.

​— Я не збираюся ховатися від нічного гостя, — заперечив хлопець, кладучи долоню на руків’я мисливського ножа на поясі. Після всього почутого про Арденвейль він чекав будь-якої небезпеки.

​— Якщо це хтось із містян і вони побачать тебе тут — у них виникне занадто багато запитань, на які ти не захочеш відповідати, — її голос знову звучав як лід, але Ноель помітив, як міцно вона стисла тендітні кулаки. — Зайди за ширму. Жива легенда не повинна мати гостей.

​Хлопець на секунду завагався, але, зустрівшись із її впертим поглядом, усе ж відступив у тінь за важку тканинну завісу. Він залишався в полі зору, щоб у разі чого негайно втрутитися.

​Міра глибоко вдихнула, ніби збираючи останні сили, і рушила до входу. Вона важко відсунула засув, і в ту ж мить сильний порив вітру разом із оберемком снігу ледь не збив її з ніг, розчиняючи двері навстіж.

​На порозі, важко дихаючи, стояв захеканий староста міста. Його очі були дикими від страху, а дорогий хутряний плащ — повністю мокрим від мокрого снігу. Чоловік ледве тримався на ногах після бігу крізь люту бурю.

На порозі, важко дихаючи, стояв захеканий староста міста. Його очі були дикими від страху, а дорогий хутряний плащ — повністю мокрим від снігу. Чоловік ледве тримався на ногах після бігу крізь люту бурю.

​— Міро… — прохрипів він, падаючи на коліна прямо на засніжений поріг і протягуючи до неї змерзлі руки. — Благаю… Ти мусиш допомогти. На копальні стався обвал. Мого єдиного хлопчика щойно витягли з-під завалів, він ледь дихає... Старші робітники кажуть, що до ранку він не дотягне!

​Ноель за завісою стис зуби так, що аж щелепа заніміла. Ось воно. Те, про що він щойно здогадався. Чергове людське горе прийшло на цей поріг, щоб забрати ще одну срібну пелюстку.

​Міра дивилася на старосту зверху вниз. Її обличчя залишалося незворушним, як у кам'яної статуї, але хлопець бачив, як судомно здригнулися її плечі.

​— Я нікуди не піду, — тихо, але безкомпромісно відповіла вона, міцніше вхопившись за одвірок. — Хуртовина надто сильна. Повертайтеся до міста, старосто.

​Чоловік сторопів. Його обличчя, щойно спотворене благанням, раптом перекосилося від обурення. Він не звик чути відмов від тієї, яку в Арденвейлі вважали мало не власністю громади. Ніхто з містян ніколи не замислювався, яку ціну дівчина платить за свої сльози, — нікого це просто не цікавило. Вона мала допомагати, бо так було завжди.

​— Що значить «не піду»?! — староста важко підвівся з колін, і в його голосі благання миттєво змінилося на хрипку лють. — Мій син помирає! Ти зобов'язана піти зі мною і виплакати це кляте диво!

​— Я нічого вам не зобов'язана, — її голос залишався льодяним. — Йдіть геть.

​— Ах ти ж невдячне чудовисько! — закричав староста. Втративши контроль від страху за сина та власної пихи, він зробив різкий крок уперед, залітаючи в хату.

​Він грубо, з силою вхопив Міру за передпліччя, боляче впиваючись пальцями в її шкіру, і смикнув на себе, намагаючись витягти на вулицю.

​Від цього раптового грубого дотику Міра на мить заціпеніла — дикий, панічний страх паралізував її тіло. Вона змалечку звикла бути беззахисною перед жорстокістю містян, і цей напад повернув увесь її минулий біль. Вона скрикнула, безпорадно й запекло вириваючись, але чоловік тримав її наче кліщами. Його очі налилися кров'ю.