Розділ V. Дім, де квітнуть троянди ​

Сніг повільно осідав на оксамитові чорні пелюстки.

​Ноель заворожено стояв посеред цього дивного, живого саду, не в змозі відвести погляду від бутонів, які вперто розпускалися всупереч лютому морозу. Від цього місця віяло чимось неприродним, величним і водночас невимовно тужливим.

​— Колись тут жила жінка, яку Арденвейль прозвав відьмою, — тихо повторила дівчина, вдивляючись у потемнілі від часу стіни хатини крізь густу білу завісу. — Хоча насправді вона просто лікувала. Збирала коріння, готувала цілющі настої… і вміла слухати чужі історії. Люди прагнуть цього найбільше, коли їм болить.

​Ноель повільно перевів погляд на супутницю.

​— А троянди? Звідки вони посеред зими?

​Міра зробила кілька кроків уперед, майже не лишаючи слідів на пухкому снігу, і з дивною, майже материнською ніжністю торкнулася кінчиками оголених пальців замерзлої квітки.

​— Стара казала, що ці квіти люблять людський смуток більше, ніж джерельну воду.

​Хлопець ледь помітно насупився, зацікавлений цими химерними словами.

​— Це як?

​— Містяни приносили їй свої сльози, — дівчина заговорила вкрай тихо, і в її голосі вперше прорізалося бажання поділитися чимось потаємним. Наче греблю, яка стримувала її самотність роками, нарешті прорвало. — Горе. Розпач. Страх перед невідомим. Вона збирала цей душевний біль у маленькі скляні колби й поливала ними коріння. Чим більше в Арденвейлі ставало туги й хвороб… тим пишніше розросталися ці кущі.

​Ноель мимоволі озирнувся на темні бутони. Тепер сад здався йому не просто магічним — він виглядав цвинтарем чиїхось невиплаканих бід. Проте, дивлячись на те, як тонкий силует дівчини гармоніював із цими похмурими рослинами, він не відчув загрози. Лише щемке співчуття.

​— А потім відьма пішла в інший світ, — продовжила Міра, підходячи до порога й торкаючись важкої клямки. — Забрала свої таємниці в могилу. Але будинок не залишився порожнім. Через кілька років сюди прийшла жити дівчина… та сама, із зимовою трояндою на грудях.

​Вона натиснула на ручку, і старі двері протяжно, майже жалібно заскрипіли. З глибини приміщення миттєво хлинуло сухе, густе тепло, просякнуте ароматами полину, топленого воску й солодкуватої рожевої води.

​— Сама? — тихо запитав Ноель, заглядаючи вглиб напівтемряви. — Дитина жила в лісі зовсім сама?

​Міра раптом застигла на порозі. Її плечі напружилися під плащем, вона судорожно вхопилася за край одвірка, наче злякавшись власної відвертості. «Навіщо я це розказую чужинцеві?» — читалося в її заціпенінні. Проте, озирнувшись на Ноеля й зустрівши його спокійний, надійний погляд, вона ледь помітно видихнула й розслабилася.

​— Ні. З матір’ю. Заходь, бо вистудиш хату.

​Усередині панував ідеальний, майже сакральний лад. Дерев’яні полиці вздовж стін гнулися від сотень скляних слоїків, пучків сухих трав і товстих, обтягнутих потертою шкірою фоліантів. У кутку затишно потріскував невеликий камін, кидаючи червоні відблиски на підлогу.

​Ноель зняв капюшон, стягнув рукавиці й підійшов ближче до вогню, зігріваючи замерзлі пальці. Він озирнувся навколо й м'яко всміхнувся — вперше за довгий час щиро й розслаблено.

​— Знаєш… тут зовсім не схоже на лігво чудовиська, яким мене лякали пекарі та травники. Тут затишно.

​Міра, яка саме запалювала довгу свічку біля вікна, на мить відволіклася від ґноту. Почувши слово «затишно», вона здивовано підняла на нього очі. На її губах з'явилася перша за вечір справжня, ледь помітна усмішка — тепла й трішки збентежена.

— Чудовиська рідко виглядають так, як про них вигадують люди, — тихо зауважила вона, і золотаве світло свічки підкреслило ніжний рум'янець на її щоках. — Батько тієї дівчини, наприклад, втік майже одразу після її народження. Злякався, що дитина народилася сніжно-білою, не такою, як усі. А мати… мати віддала всю себе, аби знайти ліки проти цього клейма. Працювала до кривавих мозолів, об’їздила сотні міст, оббивала пороги цілителів… Навіть коли старої відьми не стало, вона приводила доньку сюди й блукала цими кімнатами, ніби благаючи порожні стіни про диво.

​— І все намарно? — Ноель зробив крок ближче до столу, уважно слухаючи кожну інтонацію її голосу.

​Міра опустила погляд на свої руки. Її пальці знову почали дрібно тремтіти — не від холоду, а від хвилювання. Вона розривалася між бажанням виплакати весь свій біль цій людині, яка вперше слухала її без огиди, і страхом назавжди себе виказати.

​— Стара перед смертю залишила лише одне пророцтво: у зимової троянди багато пелюсток. Якщо дівчина навчиться берегти свої сльози і ніколи не плакатиме через чуже горе — вона проживе довге життя. Але якщо віддасть бодай одну сльозу іншому… її квітка почне в'янути.

​Вона різко замовкла, прикусивши губу й відвернувшись до вікна. У кімнаті запала глибока, майже відчутна тиша, в якій було чути лише шаленство завірюхи за шибками.

​Ноель відчув, як усередині все стислося від страшної здогадки. Пазл у його голові стрімко згортався в єдину картину. Біле волосся, порцелянова шкіра, очі кольору хуртовини… і ця історія, яку вона розповідала з таким глибоким, особистим болем.

​— Берегти свої сльози?.. — тихо, майже пошепки перепитав він, роблячи ще один обережний крок до неї. — Отже, кожне зцілення… кожне диво коштує їй частинки власного життя?

​Міра судорожно стиснула пальці в замок. Вона зрозуміла, що підійшла до небезпечної межі.

​— Люди завжди шукають рятунку, Ноелю, — її голос забринів від стримуваних емоцій. — Але ніхто з них ніколи не замислюється, яку ціну за це платить той, хто дарує їм цей рятунок.

​— Я замислився, — твердо й м'яко відповів хлопець, опинившись зовсім поруч.

​Дівчина різко підняла голову, зустрічаючись із ним поглядами. У її світлих, майже прозорих очах затремтіли сльози, які вона так відчайдушно намагалася стримати в собі всі ці роки. Тепле світло каміна відбивалося в її зіницях.