Розділ IV. Стежка крізь сніг

​Незнайомка йшла попереду швидким, упевненим кроком, майже безшумно ступаючи по заметах. Її темний плащ розвівався від поривів вітру, а білі пасма волосся, що вибивалися з-під капюшона, раз у раз зливалися із завірюхою. Ноелю починало здаватися, що ще мить — і супутниця просто розчиниться в зимовому мареві, залишивши його наодинці з лісом.

​Він мовчки тримався позаду.

​Арденвейль навколо них поступово згасав. Тьмяні ліхтарі залишилися далеко позаду, засніжені вікна будинків траплялися все рідше, аж поки вузькі міські провулки остаточно не перетворилися на дикі лісові стежки.

​Ноель насупився, зупиняючись.

​— Ми йдемо в глушину. Там немає житла.

​— А ти сподівався, що дівчина, яку таверни клеймлять прокляттям, облаштувала собі світлицю посеред ринкової площі й чекає на гостей? — вона навіть не обернулася, продовжуючи торувати шлях крізь завали. — Вона живе на відшибі, ближче до Чорного лісу.

​Хлопець зціпив зуби, але промовчав. Внутрішня напруга зростала з кожним кроком. Навколо них стіною виростали залякані памороззю дерева. Гілки тихо рипіли під вагою снігу, створюючи ілюзію, ніби ліс перешіптується за їхніми спинами.

​— Ти часто вештаєшся тут ночами? — порушив мовчанку Ноель, намагаючись збити тишу.

​— Коли потребую спокою, — сухо відрізала дівчина.

​— А я починаю думати, що вчинив безглуздо, пішовши за тобою, — буркнув він, продираючись крізь чагарник.

​Вона нарешті зупинилася й озирнулася через плече. У прозорих очах блиснув холодний виклик.

​— Тебе сюди ніхто на аркані не тягнув. Можеш повертатися до свого теплого вина.

​— Я йду, бо не маю вибору, — відрізав Ноель.

​На мить розмову обірвав тужний порив вітру, що прокотився верхівками сосен. Дівчина відвернулася, дивлячись углиб хащів.

​— Колись у цьому місті народилася дитина, — раптом тихо заговорила вона, і її тон став дивно відчуженим. — Народилася не такою, як інші. Місто зненавиділо її ще до того, як вона навчилася вимовляти перші слова. Малеча жбурляла в неї камінням, дорослі хрестилися. А потім Арденвейль дізнався про магію її сліз. І збагнув, що це прокляття можна використати з вигодою для себе.

​— Ти говориш про неї так, наче добре її знаєш.

​— У такому малому місті важко чогось не знати, — ухильно відповіла вона й рушила далі.

​Ноель наздогнав її, проте дівчина раптово розвернулася, щоб обійти глибокий замет. Її нога невдало ковзнула по замерзлому корінню, прихованому під пухким снігом. Вона втратила рівновагу.

​— Обережно!

​Ноель зреагував миттєво: крок уперед, міцні руки підхоплюють її за талію, притискаючи до своїх грудей. Саме в цю секунду шалений порив лісового вітру з розгону вдарив їм у обличчя. Цупкий шарф зачепився за гостру гілку шипшини й полетів донизу, а слідом за ним назад зірвало й глибокий капюшон.

​Довгі, шовковисті пасма її сліпуче білого волосся зметнулися вгору й ковзнули по щоці та губах Ноеля.

​Хлопець застиг, забувши як дихати.

​Простір навколо ніби стиснувся до розмірів цієї стежки. Прямо перед ним було її обличчя. Шкіра вражала чистотою, а від морозу та швидкої ходи на щоках проступив легкий, ніжно-рожевий рум'янець, який робив її вигляд неймовірно живим і тендітним. Світлі, майже прозорі вії, білі, мов іній, брови й дивовижні крижані очі дивилися на нього з сумішшю переляку та шоку.

​Міра, яка роками уникала людських дотиків, злякано здригнулася від цієї близькості. Її серце забилося як у пійманого птаха, а по тілу пробігло дрібне тремтіння — вона геть відвикла від людей, а тут її так міцно стискали чужі чоловічі руки. Дівчина різко відсторонилася, судорожно перехопила шарф і капюшон, ховаючись у них по самі очі, й поспішно рушила вперед стежкою, приховуючи збентеження.

​Ноель наздогнав її за кілька секунд, відчуваючи дивне калатання у власних грудях. Цей невловимий дотик її волосся залишив на шкірі примарне тепло.

​— Послухай, — заговорив він м'якше, намагаючись згладити ніяковість. — Я не хотів тебе налякати. Просто... ти так ретельно ховаєшся. Від застуди, чи тому, що не схожа на решту?

​Вона мовчала, лише плащ хльоскав по кучугурах.

​— Люди за своєю природою нищать усе, що не вкладається в їхні уявлення, — нарешті тихо озвалася вона, і в її голосі вчувався стрес від пережитого моменту.

​— Не всі, — заперечив Ноель, розглядаючи її профіль. — І мене, наприклад, це не лякає. Як і мій шрам.

​Вона ледь помітно повернула голову.

​— Твій шрам?

​— Так. Це стара історія, дурна й легковажна. Моїй молодшій сестрі, Лілі, тоді було років десять, вона вічно лізла в якісь хащі. Одного дня примудрилася залізти на дах старого закинутого млина біля річки. Послизнулася на гнилих дошках і полетіла вниз. Там було гостре каміння. Я встиг підхопити її в польоті, але сам не втримався — розсік чоло об іржаву залізну балку. Кумедно, але Лілі тоді ридала дужче через мою кров, ніж через власні синці.

​Дівчина з білим волоссям уважно слухала, уповільнюючи крок. Вона явно не звикла до довгих розмов, але історія чужинця чомусь змушувала її слухати.

​— Вона одужала після того?

​— Тоді — так. Усе почалося пізніше, якраз коли їй виповнилося чотирнадцять. Лілі почала згасати. Тепер бувають тижні, коли вона взагалі не має сил підвестися з ліжка. Ескулапи лише знизують плечима. Кажуть, тіло просто втрачає життєву силу без видимих причин. Наче хтось висмоктує з неї життя по краплі.

​Кілька хвилин вони йшли в абсолютній тиші, яку порушувало лише рипіння насту під чобітьми. Міра йшла трохи осторонь, тримаючи дистанцію, все ще ніяковіючи від його відвертості.

​— Ти сильно її любиш, — тихо зауважила вона.

​— Хтось же має її захищати, — Ноель спробував усміхнутися.