Розділ ІІІ. Біле на білому

​Ноель прикинувся вже далеко за полудень.

​Кілька секунд він просто лежав нерухомо, вдивляючись у темну дерев’яну стелю маленької кімнати, просякнутої запахом задавненого пилу, промерзлої деревини й гіркуватого диму, що пробивався з каміна знизу. За вікном невпинно сипав лапатий сніг. Вітер тужливо вив між гострими дахами Арденвейля, наче намагався заколисати гостя й не пустити його назад у сувору реальність.

​Тіло немилосердно ломило після виснажливої подорожі. Проте найгіршим був не біль — хлопця випалювало усвідомлення того, як нещадно спливає час.

​Він різко сів на ліжку, провів шорсткою долонею по обличчю й важко видихнув. У пам'яті миттєво зринуло згасаюче лице Лілі. Її безсилий, сухий кашель та гарячі, судорожні пальці, які ледве стискали його руку перед розлукою.

​Ноель не мав права гаяти жодної хвилини.

​Уже за пів години він блукав занесеними вулицями, насунувши глибокий капюшон плаща на самі очі. Лютий мороз палив щоки, а густа біла завіса майже стирала обриси кам'яних кам'яниць у сизій вечірній імлі.

​Удень місто здавалося ще більш відчуженим. Красиве — і водночас заціпленіле, наче витесане з криги склепу. Перехожі тут спілкувалися ледь чутним напівшепотом. Навіть дітлахи, що бавилися на кутах, замовкали під поглядами дорослих, ніби боялися розбудити лиху силу, що куняла під товщею вікових снігів.

​Хлопець обійшов добру половину Арденвейля, але скрізь натикався на глуху стіну забобонного страху.

​Спершу він заглянув до лавки травника біля мосту. Проте сухий, згорблений господар, щойно почувши слова «зимова троянда», миттєво зблід і без жодних пояснень виставив чужинця геть, важко засунувши засув. Потім була пекарня, де огрядна жінка з білими від борошна руками судорожно перехрестилася й мовила: «Не шукай її, синку. Деякі двері краще тримати замкненими назавжди». А біля ринкової площі двоє чоловіків узагалі ледь не зчепилися в бійці, затято сперечаючись про відьмине клеймо: один таврував дівчину прокляттям, а інший — із розпачем у голосі — запевняв, що вона повернула його дитину з того світу.

​Ноель остаточно заплутався. У кожній чужій розповіді ця постать поставала іншою: для когось — монстром, для когось — святою рятівницею. І чим довше він пробирався замерзлими провулками, тим глибше міська паніка просочувалася йому під шкіру, отруюючи розум.

​Надворі стрімко сутеніло. Хлопець уже збирався повертатися до таверни, коли його погляд зачепився за дивну картину.

​Біля глухого кута, майже повністю засипаного заметами, сидів худий вуличний пес, який дрібно тремтів усім тілом. А поруч із ним навпочіпки присіла дівчина в темному старому плащі. Вона щось лагідно примовляла, намагаючись загорнути тварину в край свого широкого шарфа.

​Ноель застиг як укопаний.

​Можливо, причиною стало її волосся, що вибивалося з-під капюшона — воно виявилося абсолютно білим, сліпучим, мов свіжий сніг під холодним місячним світлом. А може, справа була в її руках — тонкі пальці настільки сильно почервоніли, що здавалися обпеченими крижаним повітрям.

​Дівчина обережно поклала перед псом шматочок сухого хліба.

​— Ну ж бо… їж, — тихо пробурмотіла вона. — Бо я вдруге за тобою по всьому місту бігати не збираюся.

​Песик вдячно й тихо заскавулів.

​Ноель ледь помітно всміхнувся. Вперше з моменту приїзду він відчув бодай якийсь прояв тепла, що розбавив той гнітучий острах, який переслідував його повсюди. Він повільно підійшов ближче, щоб не налякати незнайомку.

​— Він ваш?

​Дівчина здригнулась і різко звела голову. Шарф приховував нижню частину її обличчя, але очі... Хлопець занімів. Неприродно світлі, майже прозорі, позбавлені звичного людського тепла. Такі очі бувають у січневого неба перед початком нищівної бурі. Шкіра ж її обличчя вражала хворобливою блідістю — чиста, без жодного натяку на рум'янець, наче в жилах цієї дівчини взагалі не текло гарячої крові.

​— Ні, — відповіла вона, оговтавшись. — Просто він дурний і постійно лізе туди, де найхолодніше.

​— Тоді у вас із ним є щось спільне, — Ноель кивнув на її оголені руки. — Ви зовсім змерзли.

​— Я звикла.

​Але вона збрехала. Це було очевидно по тому, як судорожно тремтіли її тонкі пальці.

​Він мовчки стягнув зі своїх рук цупкі вовняні рукавиці й рішуче простягнув їй.

​— Візьміть.

​— Не треба, — вона спробувала відсунутися.

​— Треба.

​Дівчина кілька секунд пильно дивилася на нього спідлоба, ніби намагалася розгледіти приховану загрозу. Зрештою, вона невпевнено протягнула руку й забрала подарунок.

​Чомусь саме в цю мить у грудях Ноеля ворухнулося дивне, майже пророче передчуття: ця випадкова зустріч у глухому провулку переверне все його життя.

​Незнайомка мовчки крутила в руках великі рукавиці, а пес тим часом задоволено доїдав свій хліб, дрібно виляючи хвостом. Хлопець сховав руки в кишені плаща, рятуючись від пронизливого вітру, і коротко озирнувся на порожню вулицю.

​— Ви місцева? — запитав він, щоб перервати мовчанку.

​— А хіба по мені не помітно? — у її голосі вперше майнув ледь вловимий відтінок іронії.

​— Тоді, можливо, ви добре знаєте це місто і його таємниці?

​— Можливо.

​— І про дівчину із зимовою трояндою чули? — прямо запитав Ноель.

​Щось миттєво змінилося в її скляному погляді. Лише на одну коротку мить її зіниці звузилися, але хлопець, зайнятий боротьбою з холодом, цього не зауважив. Дівчина повільно опустила очі й почала обережно чухати пса за вухом.

​— У Арденвейлі про неї знають усі, — глухо озвалася вона. — Тут кожна друга стара лякає її ім'ям дітей перед сном.

​— А ви? Теж боїтеся?

​— А я просто не люблю міські плітки.

​Ноель важко зітхнув, і з його губ вирвалася густа хмара білої пари.