Розділ ІІ. Дівчина, про яку шепочуть

​Коли Ноель уперше ступив на засніжену бруківку Арденвейля, вечір уже повільно опускався на місто, навалюючись важкими, синіми сутінками. Сніг м’яко, але невблаганно кружляв у повітрі, обіймаючи плечі перехожих і дахи старих будинків, а крижаний вітер пробирався під комір плаща, жалячи шкіру навіть крізь цупку теплу тканину.

​Після довгої тижневої дороги єдиним, чого він прагнув, було тепло. Просто вижити й зігрітися.

​Його кінь хрипко й важко дихав від утоми, випускаючи густі клуби пари. Ноель повільно повів тварину під вуздечку вузькою вулицею, розглядаючи незнайоме місто. Арденвейль здавався дивним місцем — красивим, але гнітючим, просякнутим чимось тривожним. Тут навіть тиша мала інший смак. Вона була липкою, густою, наче саме місто затамувало подих і постійно прислухалось до чогось невидимого у темряві лісу.

​Нарешті серед хуртовини виринула стара, перекошена вивіска із чорним вороном.

​Трактир.

​Світло у вікнах теплим, брудним золотом падало просто на кучугури, і Ноель, не роздумуючи, штовхнув важкі дубові двері.

​У приміщенні одразу вдарило задушливим теплом, густим запахом махорки, кислого пряного вина й смаженого жиру. Після тижневого морозу це повітря здалося настільки важким, що спершу забило памороки. У трактирі було людно й гамірно. За дальнім столом реготали й гримали кухолями мисливці, біля каміна куняв старий чоловік, а кілька жінок, збившись до купи, тихо про щось шепотілися над глиняним посудом.

​Ноель скинув із плечей мокрий від снігу плащ й підійшов до шинкаря — кремезного сивобородого чоловіка з похмурими, заплилими очима, який запекло протирав засалені кухлі брудним рушником.

​— Мені потрібна кімната на кілька днів, — сказав Ноель, глухо висипавши на стійку кілька срібних монет. Його власний голос здався йому занадто чужим і захриплим від холоду.

​Шинкар ковзнув поглядом по монетах, а потім оцінив шрам на обличчі гостя. Коротко кивнув.

​— Є одна вільна нагорі. Якщо не боїшся скрипучих підлог і холодних стін, які наскрізь промерзли.

​Ноель ледь помітно смикнув кутиком губ.

​— Після такої дороги мене навряд чи налякає протяг.

​Чоловік пирхнув і мовчки штовхнув до нього кухоль гарячого темного вина.

​— Не місцевий, — буркнув він, затримуючи на хлопцеві важкий погляд.

​— Це так помітно?

​— Усі чужинці тут спершу дивляться на наші вулиці так, ніби чекають, що з-за рогу вискочить вовкулака. Наше місто сумує, хлопче. І воно не любить гостей.

​Ноель обхопив кухоль обома долонями, впиваючись пальцями в гарячу глину, щоб угамувати дріж у руках. Кілька секунд він вагався, відчуваючи, як серце починає стукати швидше й болючіше. А потім усе ж зважився і тихо, майже інтимно запитав:

​— Ви випадково не чули… про дівчину із зимовою трояндою?

​І саме в цю мить уся невимушена атмосфера трактиру розбилася, мов крихке скло.

​Шум припинився миттєво. За сусіднім столом обірвався чийсь регіт, і цей раптовий дефіцит звуків змусив Ноеля напружитися. Старий біля каміна злякано здригнувся й поспішно, дрібно перехрестився тремтячими пальцями. Шинкар застиг, а його рушник випав із рук на липку стійку. В повітрі зависла така важка, задушлива паніка, що Ноелю здалося, ніби йому забракло кисню.

​— Не варто тобі шукай її, хлопче, — шинкар раптом заговорив зовсім іншим, застережливим напівшепотом, озираючись на своїх відвідувачів.

​Ноель повільно підняв погляд, у якому відчай боровся з упертістю.

​— То вона все ж існує? Це не казка?

​— На свою біду — так, — озвався хрипкий, прокурений голос із найтемнішого кутка біля стіни.

​Там сидів п’яний чоловік із почервонілим, злим обличчям. Він з огидою сплюнув на підлогу й сильно стукнув кухолем об стіл.

​— Донька самого дідька. Поріддя, яке не мало з'явитися на світ.

​— Та замовкни ти, нечестивцю! — різко, зі страхом у голосі крикнула стара жінка за сусіднім столом, судорожно стискаючи на грудях шаль, ніби захищаючись від привидів. — Дитина не винна в тому, яке закляття на неї поклали!

​— Не винна?! — п'яний аж підхопився з місця, і його стілець із гуркотом відлетів назад. Очі чоловіка дико блищали від забобонного жаху. — У рудої Еліс та темноволого Річарда народилося біле, як труп, дитя! Воно крові в собі не має, лише сніг! І ти хочеш сказати, що це нормальні людські роди?!

​Ноель занімів, відчуваючи, як кожен удар серця віддає в скронях. Ця дика лють містян лякала своєю первісністю.

​— Я був там тієї ночі, коли вона народилась, — раптом подав голос худий, згорблений дідусь біля вогню. Його голос тремтів від старечої безпорадності. — Повитуха вискочила з хати так, ніби побачила саму смерть. Кричала, що на грудях у немовляти випалена мітка.

​У трактирі запала така мертва, гнітюча тиша, що було чути лише тріск дров у каміні. Люди ховали очі, ніби сама згадка про це могла накликати біду на їхні голови.

​— Срібна троянда, — ледь чутно прошепотіла одна з жінок, і Ноель помітив, як її пальці судорожно стиснули край столу. — Клеймо відьми.

​— А я чув, вона взагалі не людина, — прошепотів мисливець, зловісно опускаючи голову. — Кажуть, у неї всередині немає серця, тому вона ніколи не плаче. Холодна, як крига.

​— Брехня! — зненацька озвалась господиня трактира, яка щоночі бачила людське горе. Вона вийшла з кухні, її обличчя було блідим, мов полотно, а руки сильно тремтіли, поки вона витирала їх об фартух. — Плакала вона. Кілька разів... Я знаю це точно.

​Кілька людей одразу злякано й осудливо обернулись до неї, ніби вона щоночі розмовляла з мерцями.

​Жінка судорожно ковтнула повітря, явно шкодуючи, що відкрила рота під цими важкими поглядами.

​— Вона… вона врятувала мою молодшу сестру Марту від чорної гарячки, — тихо, зриваючись на хрип, продовжила господиня. — Цілителі вже відмовилися від неї, сказали готувати труну. До ранку дівчинка не дожила б. А потім з'явилася вона... Міра. Наплакала над нею, і гарячка відступила за годину. Марта дихати почала!