Розділ І. Гість із чужих доріг

Минуло шістнадцять років.

​Арденвейль майже не змінився. Узимку його гострі дахи й далі ховалися під товстим шаром снігу, вечорами вузькі кам'яні вулиці тонули у золотому світлі ліхтарів, а старі жінки при камінах усе ще пошепки переповідали легенду про дівчинку із зимовою трояндою на грудях.

​Їй якраз виповнилося шістнадцять. Вік, коли дитячі казки мають забуватися, але не в цьому місті.

​Одні казали, що вона проклята. Інші — що вона живе десь на глухій околиці разом із матір’ю й цурається світу. Але найбільше людей лякало те, що відьмине пророцтво виявилося правдою. За свої шістнадцять років дівчина плакала лише кілька разів, та кожна її сльоза повертала людину з того світу. Ті деякі містяни, чиїх рідних вона так рятувала, розповідали про це зі страхом у голосі. Бо магія зимової троянди ніколи не була безкоштовною, і за кожне повернуте життя доводилося платити чимось цінним.

​Саме тому люди боялися її так само сильно, як і самого мору. І саме тому тієї лютої зими до Арденвейля приїхав Ноель Вальтер.

​Йому було двадцять один рік. Високий, темноволосий, із гострими, ніби витесаними з каменю вилицями та яскраво-блакитними очима, які завжди здавались випаленими втомою. Над правою бровою Ноеля тягнувся тонкий білий шрам, що розсікав її навпіл — німе нагадування про минуле, про яке він волів нікому не розповідати.

​Ноель не був схожий на людину, яка вірить у забобони чи відьомські чари. Проте людина, яку він любив найбільше у світі, помирала в нього на руках.

​Його молодша сестра Лілі вже кілька місяців майже не вставала з ліжка. Колись гучна й життєрадісна дівчинка тепер згасала, перетворюючись на прозору тінь самої себе. Хвороба висмоктувала з неї сили день за днем, а найкращі ескулапи та знахарі лише безпорадно відводили погляди. Батьки витратили майже весь свій статок на іменитих цілителів з інших міст, але жодне зілля, жодне пускання крові не могло спинити невідворотне.

​І тоді Ноель зважився на божевілля.

​Якось уночі старий напівсліпий аптекар у далекому прикордонному містечку, дивлячись на змученого хлопця, тихо мовив:

— Якщо навіть сама смерть міцно тримає твою сестру… їдь на північ. Шукай дівчину із зимовою трояндою. Її сльози рятують, хлоче. Я бачив тих, кого вони підвели з могили.

​Тоді Ноель лише гірко всміхнувся, порахувавши це бреднями божевільного діда. Але тієї ж ночі Лілі стало настільки зле, що її подих ледь не обірвався. Справжній, тваринний страх уперше стиснув горло хлопця.

​Вже за кілька днів він їхав засніженими, небезпечними дорогами до Арденвейля, проклинаючи власну слабкість і стискаючи в кишені зім'ятий клаптик паперу з нотатками про «цілительку зі срібною міткою». Він вважав себе ідіотом, який піддався розпачу, але іншого виходу в нього просто не залишалося. Живі свідчення тих, хто вижив завдяки її сльозам, були його останньою надією.

​Дорога крізь завірюху тривала майже тиждень. Коли копита Ноелевого коня нарешті застукали по засніженій бруківці Арденвейля, вечірнє місто вже потопало у глибоких кучугурах та холодному, синьому світлі повного місяця.

​Хлопець підняв комір плаща, дивлячись на золоті вогні чужих вікон, і він ще не знав, що приїхав сюди не лише порятувати сестру.

​А й зустріти власну загибель.