23. Зайві думки

Думки про те, де і коли в його діях виникла помилка, не давали йому спокою. Лише думка про те, що Оксана буде поруч усі наступні дні, дарувала крихітне втішення. Його могутня сила, розбавлена, наче отрута водою, не могла його врятувати.

Чи розумів він, що її смерть може стати кінцем його мук? Так. Чи приймав він цей факт? Ні.

Тисячі доріг ведуть до однієї точки призначення. Але саме страх і поспіх змушують робити помилки. Можливо, якби він досконало вивчив тему "порталів", якби знайшов інший спосіб позбавлення від надлишку сили, усе не обернулося б для всіх них так фатально. Та чи зустрів би тоді він когось настільки схожого на себе?

Зараз же перед ним знову постав факт його злочину — незнання всієї інформації.

Тепер це місце стало мов цвинтар нижчих духів, вірніше, їхніх тлінних мирських тіл. Він поклонився померлим і повільно пішов між кучугур, під якими лежали покійні. Вага його злочинів перед ними була надто велика, навряд чи колись Пілігримус зміг би відплатити їм. Хоч його нетлінна душа існувала б і без тіла, а могутність зберегла б свідомість тілу, він би ще дуже довго ходив цим світом, намагаючись це зробити. Але ці роздуми не мали затягувати його зараз у безодню смутку. Потрібно було думати про живих, бо мертвих не можна повернути, як би не бажали його тіло і душа.

Він уже приблизно знав, які істоти "підійдуть" під статуру іншосвітянки.

Так, він її рідко називав уже тепер — для нього її ім'я відмивало в думках медом, а це дурне слово "іншосвітянка", здавалось, навіть проголошене подумки, розділяло їх на два різні світи.

На Оксану були схожі — як він собі думав — віддалено, але пропорційно два тіла. Одне - Обре-  було б, як він уже чітко бачив, надто великим для того, щоб створити ілюзію, а інше виглядало надто дивакувато. Але в ілюзії, яку б створив Пілігримус, було б більше шансів бути не розпізнаною шпигунами — "ну і що, що біля мене перебуває нижчий дух — можливо, ми лікуємо його рани".

З такими думками Пілігримус підняв тіло в повітря і детально оглянув його. Смерть змінила вигляд живої істоти — бездушні тіла були наче статуями — зльодянілими і мовчазними. Навіть сам вигляд тіл "картав" Пілігримуса, адже за смерть, в якій ти винен, неможливо заплатити, і назад час уже не повернеш.

Темна ніч приховувала його споглядання, але він чув моторошний звук голосів птахів, десь із-за купола в гущі дерев чатували шпигуни.

Він відігнав від себе непотрібні думки і страхи й швидко підняв з гущі снігу мертвий монумент — тіло, яке було не складно відтворити в обрисах фігури Оксани.

У повітря піднявся вітер, вкотре приховуючи його дії. Віддзеркалення відбувалося повільно, адже потрібно було запам'ятати всі найдрібніші деталі в тілі нижчого духа. Шкіра його при житті нагадувала колір заледенілої води, лице — морду сніжного вовка, але наче наполовину схрещеного з "людиною" — як називали духів істот на рідній землі Оксани. Руки були м'язистими і довшими, ніж у дівчини, з довгими смертоносними пазурами. А волосся — довге білосніжне, тягнулося до самої вузької талії істоти. Стегна — широкими, а ноги — масивними, також нагадували задні лапи вовка. Позаду у вищого духа звисав тонкий і довгий хвіст з гострим, трохи темнішим за саме тіло, жалом на кінці.

Він мав точно знати, яка вона на дотик, але шкіра істоти була тверда мов камінь. Тому, щоб більше не турбувати тіло, він вирішив, що через м'яку шорсткість вона була б м'якою і в той же час твердою, що захистило б від холодних жалячих вітрів, притаманних їхньому місцю життя.

Коли все було завершено, він повільно обернувся і попрямував додому. Думав, що ж відчуватиме до дівчини, коли бачитиме її перед собою у вигляді Лупуси.