16. Закриті снігопадом.

"Вірити Змії- це саме, що вірити наче небесне світило не зайде коли настане час." - Так говорили на цих духів з давніх-давен. Звичайно, деякі з них були добрими. Деякі навіть захоплювали Пілігримуса, але точно не Ангіус Арженту. Це було якесь внутрішнє не зрозуміле для духа-мага відчуття. Ще коли він тільки побачив цього духа з далеку. Переконався в правильності своїх перших відчуттів, коли познайомився з ним "ближче" - хоча й не надто близько, з духом-магом не багато хто хотів зближуватись через небезпеку його сили, цей був сміливцем - чи йому було цікаво дізнатись про Пілігримуса - зараз дух-маг здогадувався чому -тому, що його душа прилетіла сюди з планети Оксани. В той час Пілігримус навпаки старався відмежуватись від всіх - боявся завдати комусь болю. І дух-маг від чогось точно знав - "гнила" душа духа-змії ховає в собі ще багато чорних таємниць.
Сьогодні йому відкрилось ще кілка нових.

"Одже група зміє-духів завжди виношувала ідею панування іншими."

Якось він знайшов ту історійку, про могутніх змієдухів минулого. Задавав собі питання. А чому ж ці істоти з далекого минулого згинули? Чому залишили по собі лише велику кількість нащадків - що мали слабкі сили й ще менше дійсно сильних духів ? І відразу відповідав на них - від могутності більше прикростей, ніж від слабкості.

Також йог Матір давним давно дала йому відповідь на це його запитання.



Вона дивилась тоді на спокіне чисте чорне небо з безмежною кількістю зірок в далині.

- Коли довкола багато слабких - тих кого ти ненароком можеш вбити. А якими б могутніми духи на Спіритумтері не були - одного їм було не можливо зробити - знайти загублену після роз'єднання зі свідомістю душу. Та і чи варто було шукати, адже те що втрачено - більше ніколи не повернеться "в тому ж вигляді". А перероджена дужа втрачає спогади і знання, сили і розпочинає свій шлях спочатку. В цьому світі - чи прямує своїм шляхом у Всесвіті. Коли втомлюєшся чекати, коли роумієш - що зустріч з деким можлива лише після смерть як от душа самого Пілігримуса.

Він чув слова Ангіуса. Слова, що мали б зупинити його бажання вбити цього духа-змію, але на противагу цьому вираз лиця і тон мови пораненого в плече члена перевіряльного загону лише розлютило Пілігримуса. І змусило його на мить втратити контроль. Його вогняний меч різко піднявся, щоб відрубати голову хтивому покидьку.

Тільки щасливий випадок - крик його сестри досить сильного змієдуха, мусило його зупинитись за мить до вбивства. Вона тримала свої кігті на шиї Оксани, забувши, що його вогонь якраз позаду неї.

- ЗУПИНИСЬ НЕГАЙНО, ІНАКШЕ ВОНА ВТРАТИТЬ СВОЮ ГОЛОВУ ТЕЖ.

Спочатку в Пілігримуса була велика спокуса спустити вогонь на її спину. Але дівчина в її лапах теж могла постраждати. Злість на Ангіуса трохи приступилась.Життя брата було дорожче для неї за "скарб", як Оксану називав дух-змій. Пілігримус відвів свого меча від шиї ворога, але його жар обпікав шкіру змієдуха, в будь-який момент дух-маг міг завдати наступного удару. Він наказав собі стримуватись. "Як ніколи хотів убити - саме цього змієдуха, але не мав права.

- Відпусти її негайно Анхі, - Під натиском вогняного меча достатньо голосно сказав до сестри змієдух.
- і він вб'є тебе.Нізащо! - Сеста Ангіуса дивилась на духа-мага не змінюючи рішучого виразу лиця.

-Ти тримаєш в руках, твій брат називав її нещодавно "скарбом", якого так шукали змієдухи, але ти готова вбити її заради брата?
-Авжеж, ти не мав брата чи сестри так довго як ми - звідки тобі знати, що це таке. Ніхто не хоче зближатись з таким ВИРОДКОМ.
Пілігримус дивився на лице Оксани, на її лиці змішувався страх і відчай. Йому навіть здалось, що вона розуміє, що саме говорить сестра Ангіуса. Від цього йому ставало соромно і бридко від самого себе. Дух слуга позаду почав приходити до тями, його тяжкі лапи шаруділи по снігу.
- Що відбувається?...

- Обмовочка вийшла - твій друг теж збирався вбити її. Якби не мій брат - вона поповнила списки безжально вбитих тобою створінь. Відпусти брата і ми підемо з миром.

- Хазяїн!.- Урсамікус став поруч господаря в бойову стійку скалячи зуби на сестру змієдуха. - Одне ваше слово і з ними буде покінчено.

- Ні. Стій.- Пілігримус дивився на Оксану, вона на нього.- Я ніколи не віддам вам її. Відпусти брата - і йдіть. Інакше тобі і йому - кінець.

Ангіус повернув свою голову до сестри і злісно скривився. З його плеча лилась чорна смоляна кров.

-Роби як він каже. Відпусти її - негайно - інакше я сам настромлюсь на цей меч.
його сестра пронизливо зашипіла, її гострі кігті ще раз поранили шию Оксани, але вона відступила від неї.

Пілігримус використовуючи свою силу підняв в повітря Ангіуса і відкинув його до сестри. Його волосся при цьому піднялось. А осіле на сніг тіло Оксани знову повисло горизонтально над землею і полетіло прямісінько в руки духа-мага.

- Провалюйте, якщо не хочете опинитись в вогняній клітці. - Сказав він м, повністю звернувши свою увагу лише на Оксану.

- Але володарю їх не можна відпускати - вони розкажуть про неї. - Збоку шепотів Урсамікус.

Пілігримус краєм свідомості чув його слова - але тремтяче льодяне тіло Оксани в руках не давало йому зараз мислити раціонально- він бажав швидше занести її додому. Зігріти -наповнити силами. Її очі закрились - він не знав чи то від страху чи від тривоги і утоми. Він пригортав її до себе міцніше - його тепло мало зігріти її. Вогняне серце духа-мага закалатало швидше - груди наповнив запах дому. Він уб'є їх пізніше - не на очах дівчин - вона і так вважає його монстром. Від цієї думки в грудях запекло. Він старався торкатись її через одяг, щоб вона не вловила його думок.

" Я обов'язково захищу тебе, Оксана."

***

Кігті однієї з рук змієжінки впивались їй в горло.

Істота притисла слабке людське тіло до своєї грудини. Тонкі цівки крові із ранна шиї дівчини текли по гладких чорних пальцях. Саме ж тільце "скарбу" було холодним.

Анхі чомусь від її крові пекла шкіра, але вона не подавала виду.

Оксана від швидкості її рухів була шокована і швидко затримала своє дихання. Її погляд сфокусувався на Пілігримусу в віддалі - він теж часто переводив на неї погляд своїх дивовижних очей.
Злісні слова то швидко і чітко вилітали з зубастого рота потвори, що погрожувала її життю. Пілігримус здавався слабким, але впевнено тримав свого вогняного меча - його гарне вбрання було зіпсованим - це чомусь дратувало Оксану.
Найбільше пропалене місце на животі - де виднівся закривавлений торс Пілігримуса - ідеальний - наче він просто вмив його червоною фарбою. А вона могла його вбити.
"Перестань думати про це - він не загине від рук такого слабкого створіння як ти. Думаєш чому його засадили в цю льодяну клітку - бо його не може вбити ніхто - це він може спалити все це місце - перетворити його в попіл."- Пролунали в її голові думки змії.

Вона на мить згадала чорноту в озері - та точно могла вбити Пілігримуса, якби тільки не Урсамікус.
"Хм, значить відкатні чудиська стають сильнішими і сильнішими. Нам потрібно вивести тебе звідци - поки вони не дібрались до тебе."
Пілігримус зі зміями почали сперечатись за неї. Оксані ставало дедалі холодніше.Разом з цівками червоної крові її тіло покидало тепло.
Зміюка сказала, що Пілігримус виродок. Оксані захотілось самій спекти цю дурну змію що тримала її за шию.
Пілігримус знову глянув в її очі. Дівчина не могла прочитати - що він думає. Але він явно не збирався віддавати її на поталу зміям. Це ще раз впевнило її - поки що вона може йому довіряти. Можливо.


Нарешті зміюка її відпустила. Дівчина впала на коліна на сніг. Нарешті змогла задихати вільно. В голові паморочилось. Її руки відразу прикрили долонею подряпану шию місця жахливо пекли. Її руки пальці покрила кров, поки вона чула звук удару - вона побачила як позаду відкинуті силою валяються на снігу зміюка і її страшний дружок. Тихо скрикнула - виглядали вони жахливо. А потім Оксану підняло у повітря. Вона підвела свою голову - її погляд зустрівся з Пілгримусовим. Лице духа-мага швидко наближалось до неї.

"Зараз це станеться - він або вб'є мене, або..."

Тепло сили духа-мага зігріло її тіло, а потім він притис її до себе. Надто тісно, але вона не пручалась.Мить нічого на світі не хвилювало її - серце шалено калатало - не так - як в руках зміюки, по іншому.

Оксана нарешті відчула безпеку. Саме в цю мить він її не вб'є. Поки не знає... Вона зупинила хіт своїх думок, зрозуміло що доторкається до нього. Потрібно бути обережною. Закрила очі. Занадто багато хтіла сказати, занадто багато в її голові було думок, а серце переповнювали зовсім суперечливі відчуття - від ненависті і злості до чогось зовсім незрозумілого, теплого. Вона тремтіла від пережитого, від жаху і від захвату - що він поруч, живий, з нею. Але всі інші боялись його, зневажали, хотіли вбити. Він сам був "неконтрольованою вогняною кулею", яка могла в будь-який момент її спалити.Тому зараз вона вирішила просто відпочити від всього цього. На що ще вона здатна? В руках вже не було вогняної сили - а якби й була - вона б не змогла щось йому зробити. Надто болючим і страшним було згадувати те що щойно вчинила його ж сила в її жилах.

***

Забуття в думках тривало не довго.
Пілігримус щось промовив, називаючи ім'я слуги. Оксана подумала, що він певно наказав йому стежити - аби змії не повернулись.
Тепле повітря дому огорнуло дівчину. Вона все ще боялась розплющити очі. Пілігримус теж рухався повільно - наче боявся порушити момент і спровокувати якійсь її зайвий рух чи тяжку розмову, яка передувала.
Вона відчула, що він зупинився. Ледь підняла вії, корячи себе - що стала такою боягузкою. В минулому житті - смілива, спритна, лідер - а тут слабка "травоїдна тваринка" серед хижаків. Блін - та вона ж колись розбила хлопцю носа, тому що образив її дорогу подругу. Тоді писок того виродка дуже нагадував лице "корови" - а саме так той недолугий називав її подругу.
На її губах мимоволі розповзлась посмішка від спогаду про той момент.


Кажуть - що кожна людина від природи прагне тягнутись до справедливості. досягнувши справедливості відчуває радість. Але чи правильно відчувати радість завдавши болю іншим? Оксані стало цікаво чи відчував радість Пілігримус - завдаючи болю тим дивним змієподібним створінням. Її ледь привідкриті очі дивились на його груди - здавалось що він і не дихав.
А тоді її ноги нарешті торкнулись підлоги. Обійми духа-мага почали слабшати.
Його руки повільно пройшлись по її новому трошки підпаленому на рукавах одязі.
І знову вона задумалась - скільки одягу потрібно Пілігримусу - якщо він так часто палить свій?
В цей час пальці однієї руки духа-мага випадково чи ні - торкнулись її шкіри руки, волосинки на ній піднялися, з'явилось дивне відчуття - по шкірі поповзли мурашки. Його пальці тремтіли. Він наче і хотів прибрати від неї свою руку - але потім передумав.
"Одяг можна відремонтувати. Цим займається Урсамікус." - Його голос здавався крихким і невпевненим.
"Ти мене знову боїшся?" -Запитав
"Ти мене хочеш вбити?" - Промовили вони подумки одночасно.
"Ні. Я... Я ніколи не хотів тобі нашкодити."
В горлі Оксани застряг ком. Вона різко забрала свою руку від нього. Боялась навіть випадково подумати, про правду "що як моя смерть - виконає твоє головне бажання, що як після цього ти перестанеш бити на право і на ліво цих створінь своєю силою."
Вона глянула на лице Пілігримуса. Під горло підкотила нудота. Він був таким красивим, таким що заради нього будучи досить тупою - можна було б і померти. Але вона... Вона... бачила зараз такий біль в його очах, що їй просто фізично стало боляче. Прикро... Хоча це що вона мала відчувати до нього - це злість, ненависть, байдужість.Вона відчувала все - окрім байдужості - не могла бути байдужою. З кожним разом ставало все складніше просто відвести погляд. Думки вона ж взагалі не могла контролювати.
Він ще раз спробував до неї доторкнутись, але вона знову відсахнулась - боляче вдарилась ногами об ліжко і впала на нього - втративши рівновагу. Пілігримус так швидко схилився над нею - хотів врятувати - але не зміг. Встиг лише виставити дві руки обабіч від її тіла. Їх лиця були навпроти один одного. Оксана завмерла. В голові раптом зовсім опустіло - вона наказала собі не дивитись на його губи, пухкі - ідеально красиві."Не закохуйся в нього - Оксано. Він можливо тебе вб'є.Зараз точно не час для цього. Ти маєш хоч би що вижити і повернутись додому" - Говорила її внутрішня раціональна частина.
Вона глитнула. Пілігримус повільно піднявся. Він покинув її кімнату - лише один раз озирнувшись. Оксана дивилась в стелю - вона змогла - не проводила його своїм поглядом.
***
Пілігримусу так сильно пекло в грудях. Його світ наче розривався на тисячі маленьких шматочків - кожен з яких розривав його з середини. Крихка довіра Оксани зникла - наче її і не було. Горло духа-маха стислось. Він притиснувся спиною до стіни кімнати в якій лежала дівчина. Його кулак міцно схопив одяг на грудях за якими пекло. Зараз як ніколи - хотілось зникнути, не існувати. Але десь далеко в темряві його душі ще світилась крихка надія. А зараз невпинно згасала.

"Про о я смів мріяти - наче хтось у своєму розумі довірятиме такому як я? Чому я постійно про забуваю... Але я мушу - мушу зробити все, щоб її захистити."

Слабке ненадійне відчуття змусило його зробити крок до виходу з дому. Поставити бар'єри - снігопад, що закривав їх від птахів вщухав.

Те, що трапилось з ним на озері здавалось зараз далеким - наче відбулось давно - а не кілька годин тому. А там на нього очікували мертві жителі холодних вод. Птахи б мали їх помітити - наврядчи той снігопад міг нестись такою великою територією - його створила змія, сестра Ангіуса. І якщо вони планували забрати Оксану, значить їм не треба було ховати ті тіла від птахів. "Чи є ті тіла досі там?" - Задумався дух-маг виходячи до Урсамікуса. Але не міг перевірити - зараз було надто небезпечно покидати Оксану саму.