Сестра

Сичання з протилежного боку цього кам'яного будинку здавались всього-на-всього вітром, але відчуття що панували в тілі дівчини. Те чому раніше вона не довіряла - власні інстинкти, зараз вона слухала сильніше ніж голос розуму чи логіки. Так, раніше, вона б відкинула думки про монстрів, як було колись в дитинстві - їй здавалось що щось там є далеко в лісі чоловік з дивними гостряками на спині. Може то був просто кущ, а може якийсь старий нісь гілки на спині щоб розпалити групку, хай там як - їй привидився монстр. Тоді вона б могла вернутись назад додому і забути про цю історію. Але не зараз. Зараз - вона дивилась за веселкове скло і хотіла втекти подалі звідси.
Але було пізно - величезне створіння заповзло в кімнату.
В нашій міфології їх називали нагами - напів людьми, напів зміями.
Дивним чином в мозку Оксани закралась думка - "Змії ж хороднокловні створіння, то як це чудисько не задубідо тут? Але мабуть це якась їхня магія."
Камені які торкали їх руки чомусь нагрілись, а Оксана розслабилась. Коли вона побачила що перед нею чорнота, їй вже стало не так страшно.
Недалеко від неї лежав келих з смачною водою. Вона стрибнула до нього,щоб за допомогою нього якщо буде потрібно відбиватись, але створіння було швидшим. За секунду її тіло висіло в повітрі припідняте над землею. А гострі зуби в пащі створіння жахали дівчину напівусмішкою зовсім близько біля її лиця, а міцні руки стискали її ребра.
Коралові очі створіння мружились, намагаючись роздивитись її.
-"Неймовірно. Просто неймовірно. Брат був правий. Це ти."
Створіння різко повернуло голову назад і щось промовила в простір що вів до виходу з кімнати.
- Кшалг. Мову аменші. 
Потім його руки з  світло рожевими  маленькими чешуйками і чорними пазурами почали опускати Оксану на землю.
"Вибач за біль." - Спалахнула в її голові чужа думка, перед тим як руки відпустили її, від шоку Оксана почала опадати на коліна, а потім одна з рук створіння різко вдарила по передпліччю дівчини - з нього пирскнула багряна кров, яку створіння торкнуло пальцями і понесло собі до рота.
- Аркшала гая!- Роздратовано мовила ця Змія, пронизливо зменшуючи свої очі, наче заглядала в душу дівчини. Її маленький ніс прямо над зубчиками дивно подьоргувався, наче вона як пес шукач наркотиків щось винюхував.
Інша рука створіння потянулась до складок світлого одягу і витягли з відти смарагдовий плоский камінець, приклала його до рани з якої досі хлюпала кров. Оксана лише глиппала на це все не розуміючи що відбувається. 
Змія з волоссям схожим до людське, торкнулась ліжка де спала дівчина і подивилась за веселкове скло. Там дуже швидко набігали чорні хмари, почав спати сніг. Та такий, що дуже швидко здавалось нічого в світі за цим додому не існує - суцільна білизна.
- Що тобі треба? - Запитала Оксана, намагаючись встати з підлоги і відійти від чудиська подалі.
- Що... шшмардит. - Воно знову різко підповзло до Оксани і торкнулось руками з пазуряками її лиця. Світло-рожева чишуйчаста шкіра чудиська була холодною на дотик. 
"Ти з іншшшого сссвіту?" - Запитало воно.
"Ти теж можеш зі мною спілкуватись"- Тільки її відповіла Оксана подумки.
"Пілігрримуссс"- Хоч тварюка говорила подумки, її слизький  продовгуватий язик те й діло вилізав з за зубів і облизував тонкі чорні губи, наче вона тільки і чекала часу, щоб зїсти Оксану.
"Зххначччить він тежж мможжже. Ахах. Хто б міг подумати."
"Чого тобі треба?"- Запитала Оксана намагаючись відсунути від змії, та розширити контакт їх очей.
"Не рухайсся, бо розззірвешшш зззв'язззок."- Міцніше вбила свої пальці в її шкіру Змія. Тверлий камінь стіни боляче врізався в спину і голову дівчини-"Я Урссула,дочка Ганія одна з приближжжених до ради, і ти іншосссвітянка тут в небеззззпеці. Маєшшшш піти зі мною, інакше кінець твоїх днів настане дуже шшшшвидко".
"В небезпеці?"- Запитала Оксана хапаючи руками лодоню чудиська.
"Ну так, ти звісно не знаєшшш, що ти жжерртва Піллігримуса. Істинна кррров по вашому. Він відкрррив поррртал для сссвоїх ігоїссстичних цілей поссставивши жителів цієї ..ем.. чудової хоча і малодушшшної місссцини під ударрр невідомого і незззборрримомо навіть найсссильнішими духам-магам ззла. От дурбень, правда. - Її довгий язик ляснув по рожевій змінній щоці. Оксана відкрила було від подиву рота. - Та годі ззз тим. Як бачиш вибіррр в тебе невеликий. Залишшшишшшся тут - монссстри сссстворррені відкатом від відкррриття порррталу вб'ють тебе. О бачу в очах сссстрах - вже бачила їх певне. Так тобі сссслід боятиссь - вони висссосссуль твою бідну душу з тіла, щоб мучити її рррозррриваючи на шшшматочки вічність. -Кінчики її гострих кігтів пройшлися по рукам дівчини і зупинились на камені і відбираючи його. На руці не лишилось і сліда від порізу. - Або ж сссам Пілігррримус вб'є, коли зззрррозуміє, що це єдиний вихід, щоб зупинити сссмерті в Пустотах холоду..."
- "Чекай, що?Я правильно зрозуміла що це Пілігримус відкрив портал і затягнув мене сюди спеціально?"- Шоковано, вона намагалась відірвати від себе руку істоти, але їй це не вдалось зробити.
-"Манюня, а ти не зззнала? Мені дивно що ти ще досі жжжива. Але меншшше з тим - я зззахищу тебе. Ми з брррратом твій єдиний шанс на життя в цьому світі." - Оксана відчула, як пальці створіння відпускають її, але тепер вже вона сама лягла на руку, притиснути ту до свого лиця.
-"Пілігримус говорив, що існування іншосвітян в вашому світі протизаконне, він казав мене вб'ють якщо я вийду на вулицю." За вікном почувся розкат грому. Снігу стало менше, але повітря було зарядженідивною енергією, яку відчувала всім нутром Оксана. Злість, невідомо звідки взята заповнила її розум.
"Ти не знаєш хто я. Але я не вбиваю сссобіподібних. Ми ззззаховаємо тебе від всіх і зззахищатимемо."
"Це правда - я тебе не знаю. І не знаю хто ці ми, тому і йти з тобою не буду."- Сказала дівчина якось невпевнено.
"Не будь дурррною дівчинко. Пілігррримус ще певно не зззнає - що твоя ссмерррть зззаверрршить рррритуал. А як дізззнається - тобі буде хана. Всі його мрррії, сссподівання втіллляться в життя, цілі сотні ррроків в цьому гнітючому зззасссланні зззаверрршаться. А для цього потрррібно лише вбити тебе. Дівчину з іншого ссссвіту - про яку майже ніхто не знає."
" Але ж він захищав мене весь цей час, він життям ризикував заради мене, я ... я йому вірю. "- Знову ця думка прозвучала невпевнено.
"Ти б мала бути рррозумніша. Йому невигідно твоє життя. Ррозззумієш Не-ви-гі-дно. Ссскоррро ссспілка побачить ссскільки нових жжжителів озерра померрло, ссскільки ще помрре. Тоді ні тобі ні йому не вдассться вижжжити - що б ми не ррробили. Так що йди зі мною мала."- Схопила її за плече істота і поволокла до виходу.
Блискавиця розсилка небо золотими лезами і миттєво вдарялись в скелі дерева далеко в горах за вікном - останні загорілись і в мить погасли, наче сірники опущені в воду. На їх місці в небо потягнулися жовті і бірюзові пасми диму. 
Дівчина вперлась в землю ногами, тяжко задихала від люті і відкинула від себе руку створіння. 
"Ти повинна довіряти Пілігримусу" - Згадала вона дивлячись на підлогу кімнати. "Чому та штука в низу говорила мені це?
"Чи можу я йому довіряти. Це ж все він.... Це він відкрив портал, через нього всі померли... Через нього я тут..."