Життя це біль.

Він так і стояв на колінах біля власного ложа, на якому була жінка чи дівчина з іншого світу.

Її пальці досі торкались його шкіри, їй було соромно, бо його шкіра була теплою, а її пальці липкі і холодні, вони досі трохи тремтіли, як і її змучене тіло, а голос став писклявим і невпевненим. Її досі переповнювало все це, і здавалось що вона за крок до істерики, тільки розмова рятувала і відчуття теплої живої руки під пальцями.

"Немає такого слова. І слова космос нема? Але ти знаєш, що означає слово "планета"?
"-Не зовсім."- Відповів чоловік чи не чоловік. Хто знає хто він чи що він.

Оксана намагалась не розглядати його лице, його врода її відволікала. Задумалась про, що б то запитати далі.
"- А ти знаєш як я сюди потрапила?"- З острахом запитала вона, боялась почути правду і побачити його ж реакцію на цю правду. Звела очі до його лиця для цього.
"- Знаю." - Обережно, повільно сказав він. Дивлячись в її очі, такі безневинні, злякані. - "Ти... не з нашого світу."
"- Ти бачив як я сюди потрапила?"- Поставила наступне питання, швидше ніж подумала.

"Намагайся... думати повільніше і дихай теж повільніше. Ти маєш з часом пристосуватись до наших умов. І... ні, але я бачив портал. Той, що тебе сюди привів." - Він відвів свій погляд до маленької тремтячої руки, що торкалась його. Поки що боявся говорити їй, що це саме через нього вона тут. На межі життя і смерті. Не хотів бачити її ненависті чи страху.
"- То у вашому... світі можна подорожувати до іншого світу чи викликати з інших світів когось?"
"- В нашому світі це заборонено робити. Це карається смертю."
" -Тоді як тут відкрився цей портал?"
Пілігримус мовчав, намагаючись стримати свої думки. В решті решт обережно сказав:
"-Його відкрив той, хто не хотів тобі нашкодити.Чи затягнути тебе сюди."
Оксана схопила його іншою рукою за передпліччя за його дивний одяг чорно-попелястого кольору. Зробила це різко.
"- Ти його знаєш?"
"- Волів би не знати." - Тяжко видихнув він, насупивши втомлено брови.
"- А він може вернути мене додому?" - Все ще обпалювала його руку своїм дотиком Оксана навіть через тканину.
"- Я не знаю." Після його останніх слів, біль почала повертатись до Оксани, рука впала з його передпліччя, інша теж сповзла, вона почала стискати в кулак тканину покривала, намагалась не кричати. Спочатку біль приходила як початок припливу, пульсувала в животі й в голові. Хвиля наступала і відбувала назад, але потім ці хвилі почали накривали її все сильніше.
- Мені знову погано. - Тяжко ковтнула слину вона, забувши від болю, що він не зрозуміє її слів. Але він бачив, як її тіло почало здригатись. Він заліз на ліжко і повагавшись секунду, вхопив її руки та поклав їх на свої груди, вона не мала сили їх тримати й він їх притримував сам. Його волосся впало на її лице. Але вона не заважала на це і її увага повністю сконцентрувалась на болі в животі та в голові. Він знову чув її запах і вдивлявся в лице скривлене від болю, зовсім не схоже на лиця вищих духів та і нищих духів. Зовсім інше. Схоже на нього. Пілігримус влив в її тіло залишки зібраної енергії, її залишилось дуже мало. І він не знав, що робити далі. Їй полегшало і вона з вдячністю подивилась на нього.
"Дякую."- Тихе слабке слово він почув в себе в голові.
Зліз з краю ліжка і став над ним:
"Скоро прийде мій слуга. Він принесе води і думаю, що коли її вип'єш, тобі варто буде заснути. Поки ти спатимеш, я знайду підходячи для тебе їжу."
Вона кивнула і її очі втомлено закрились. В кімнату вирвався Урсамікус. Він приніс воду в розлогому напівпрозорому келиху. Пілігримус допоміг Оксані привстати і забрав той келих в слуги підніс його до губ дівчини. Спочатку обережно, вона зі страхом розкрила свої освітлені і покусані губи.
"Не поспішай. Зроби спочатку маленький ковток." - Його пальці торкнулись її холодної шкіри руки.
Холодна вода полилася горлом дівчини, вона не змогла зрозуміти її смаку. Відразу стало дуже холодною. Але дивним чином холод змінився на жар за декілька миттєвостей. Вона випала ще. Цього разу вона відчула наче вода була з чимось, якийсь дивний присмак, чимось схожий на смак хлорофілу, але набагато набагато слабший."
"-У цій воді щось є?"- Запитала в думках Підігримуса.
"- На дні водойми ростуть рослини, які виділяють корисну речовину в воду. Цю воду п'ють нищі коли хворіють."
- Їй вже краще?- Запитав Ведмідь.
- Ефект від води триватиме кілька годин. За цей час я маю вигадати чим її годувати і зібрати трохи енергії простору, бо я геть ослаблений.
- Гаразд, тоді йти. Я побуду біля неї.
-Вона тебе боїться. Не забувай.
"-Я піду. А ти поспи."- Наказав він Оксані.
Вона дивилась за його спину, на Ведмедя і досі не могла повірити, що він їй не нашкодить. Але кивнула і спробувала закрити очі. Біль втомила її. Коли боліло вона не могла бувати ні про минуле, ні про майбутнє. Її огортає страх і відчай. Не хотілось відпускати цього дивного іншосвітового чоловіка, але вона бачила які порожні стали його очі, не такі яскраві. Він теж потребував насичення. Вона не знала як вони в цьому світі харчуються. Але розуміла що це якась передача енергії. І її лякало, що вона помре, так і не зможе звикнути до тутешньої їжі. Із лякаючої реальності, вона покинула в тривожні сни, які несли її над засніжених кручами цього місця, а потім опускали в глибокі води якогось озера, під його кригу - там не було повітря, ні крихти тепла. Вона билася руками об кригу, але не могла її зламати. Раптом з дна щось замерехтіло. Вона обернулась і подивилась в глиб, там де було чорно- чорно світилось три світила, переливаючись різними кольорами- червоним, зеленим, синім. Із тих світили линула до неї енергія. Вона відчувала то енергія їй знайома. Енергія її дому. Разом з ними в середині тих трьох куль була дивна чорнота. Зло, яке росло і накривали аурою вже все дно водойми. Воно наче бачило Оксану і дивилось в саму її душу. Воно хотіло її зжерти.
***
Пілігримус швидко танцював, намагаючись в цьому танці витворити рухами всі свої останні емоції за ці дні. Злість, страх, жалобу і печаль. Він хотів плакати. Жінка з того світу повільно вмирала і його енергія не могла допомогти їй. Але могла полегшити трохи її страждання. Він крутитися в повітрі, піднімаючи сніг в повітря і тяжко дихав. Навіть цим танцем намагався покарати себе. Енергія вривалась в його тіло надто швидко. Він відчував маленькі проколи на шкірі по всій поверхні тіла. Але йому було легше від болі. Вона не зменшувалася його вини в, тому що сталось. Але була маленьким відкупленням.
Енергія заповнила його по вінця. Але потрібно було думати чим же годувати Оксану. Він не міг вбити живу істоту. Не міг дістати для неї фрукти чи овочі достатньо швидко. Він відправить листи друзям. Вони пришлють йому їх. Але це займе достатньо багато часу. А до того.
"Що ж робити?" - Подумала він надто голосно. І обернув свій погляд за гору, де був його дім. Дивна істота. Така схожа на нього була там і потребувала його помочі. Він мав її врятувати.
Пілігримус створив вогняного меча знову і глянув на свою руку.
"Мої руки зробили все це. То може варто їх відтяти і віддати їй."
Він взмахнув свого меча. Але зупинився коли той черкнув шкіру. На сніг почали качати капці його крові. Не такої як раніше. Червоної. Він звів від подиву брови.
"Дух Лелеки говорив, що ми маємо поєднатись. Ми вже поєднались кровю, але це не врятувало її. Вона не може жити без їжі. Але якщо я собі нашкоджу. Це може вплинути і на неї. Що як її і так ослаблене тіло теж постраждає від цього. Ні ні."
Вогняний меч зчез.
Він відвернувся від сторони дому і поглянув на те місце де лежали під куполом тіла тих, кого б він мав поховати. Мовчазні свідки його злочину.
Його руки затрусились. Він кивав напротивагу свої думок заперечливо.
- Ні. Ні. Ні.
"Вони вже мертві. А вона жива. Це шанс її врятувати."
Він пішов до місця з трупами і впав на коліна. Його лоб припав до снігу.
- Вибачте мене, що тривогу ваші тіла. Я мушу. Вибачте.
Сльози карали на сніг. Він тер руками своє лице і розумів, що поки він тут убивається, Оксана там може страждати. Скільки ще вона протягне без їжі невідомо. Пілігримус встав з  колін.
Він зайшов в середину купола
Взяв найменше зальодяніле тіло. Ще раз попросив вибачення в того створіння. Закрив очі. Ковтнув. І забрав його з собою. Поніс до Оксани.