Крижинка на шляху.

-Холодно є, як же холодно. - Шептала Оксана, навіть сльози на її очах заледеніли. Вона не відчувала пальців рук і ніг. Вони вже не боліли. Свою жердину вона давно викинула, бо і з нею було холодніше, вона швидко стала холодною наче лід. Накож дівчина зняла і викинула дорогі масивні золоті сережки, що колись привіз їй із Києва тато. Робила все, щоб зберегти хоч ще каплю тепла і прожити довше.

Оксана пам'ятала реальну історію про дівчину, яку через невідомі причини висадили посеред лісу із маршрутки зимою пізно ввечорі, невідомо чому вона пішла не дорого, а тропинкою в лісі - можливо хотіла скоротити свій шлях, але там заблукала, та ще й впала в якусь яму, із якої потім так і не змогла вибратись і там замерзла насмерть. Її тіло знайшов батько, а потім ростин показав, що її серце розірвало, невитримало того холоду.

-Яка жахлива смерть і мене така чекає. Але не зараз, буду йти поки є сили. Не зараз.

І вона йшла, як раніше бігла по тропині в цьому дивному місці, де чулись дивні голоси чи птахів і звірів, але самих їх видно не було. А одинокі дерева були наскільки покриті снігом, що дівчині було дивно, чому ж вони вже не звалилися під такими тяжкими ношами. " Мабуть у цьому місці всі такі ж сильні як ці дерева, шкода що я не така сильна, щоб подолати холод чи вигадати як себе врятувати, крім того способу, щоб йти вперед, крок іще крок."- Подумала вона.

Вдалині віднівся ліс, але сліду того, що десь поруч є люди поки вона не бачила. Лише тропинка є, значить і хтось тут ходить. Можливо то люди.

Йшла вона довго, і все дивилась вперед, так і не помітила, що вийшла на дорогу. Місце де явно хтось їздив чи то на конях, чи можливо навіть на машині. Бо були були сліди від коліс.

Вона потерла свої руки й подихати на їх, намагаючись зігрітись і подумала куди ж їх краще йти - одна сторона дороги вела до гори, а інша навпаки до лісу.

"І як я все-таки ту опинилась, може це все глюки і йти кудись дарма. Може це все малює моя хвора уява, а насправді моє тіло лежить десь там покалічене і ніхто мене до ранку не знайде. Е, ні не можна стояти. А якщо все-таки все це сталось насправді, тоді я вмру, ні - треба йти. Тільки, що тули йти небезпечно, що туди. Хто знає які там звірі живуть. - вона знову роззирнулась і вдивилась в ці боки. - Але де вірогідніше зустріти людей. Точно не в горах. А може хай доля вирішує: "бігли коні під мостами, - подивилась на гору, - золотими копитами,- подивилась на ліс, - дзень, брясь,- подивилась на гору, - ти вилазь, - подивилась на ліс. -Все іду на гору." - Вона ступила вже кілька кроків в той бік, а потім знову подумала.- "Але ж долі вирішувати такі проблеми не безпечно, та і чи є та доля. Ні треба думати головою - іду до лісу. Знайду річку і може там знайду когось."- І вона зробила туди кілька кроків. Засніжений ліс був ще далеко. Але звідти почувся такий страшний рик в той момент. Дівчина спинилась. Тіло до кісток пробирав холод і страх.

"Ні всетаки повірю долі. Краще вже померти від холоду, ніж бути зжертою ведмедем чи ще якимось страховиськом."- Дівчину так налякав той рик, що десь взялись в неї сили, вона обернулась назад й вона побігла до гори.

Холодне повітря заходило в легені, обпалюючи їх болем, у свідомості згадалася думка, що не можна так інтенсивно втягувати в себе холодне повітря. Сили Оксани швидко зникли, горло і легені горіли й вона знову ледь-ледь переставляла ноги, ідучи вперед на гору.

Їй здавалось, що її тіло кам'яніло потроху й ось-ось вона перетвориться в льодяну статую, що стоятиме тут віками, як трупи людей, що так і не змогли покрити гору, чи покорили, але померли по дорозі назад на Евересті (найвища гора на Землі). Але потім згадала, що там позаду в цій холодній пустці є якісь голодні тварини, що так страшно ревуть. Тоді вона стане їх їжею.

"-От і все. Прощавай світ, прощавайте мама і тату і сестричка Віка, всі друзі."

Всі запаси тіла завершились і дівчина так і лишилась стояти посеред дороги, зальодянілі руки і ноги вже не піддавались впливу. А очі повільно закривались. Їй ще здалось, що вона почула, якісь звуки попереду, наче щось чи хтось швидко наближався. Але свідомість вже покинула дівчину.

***
Через зачаровані окуляри Пілігримусу в небі було видно як планети їх системи повільно стать в один ряд. Настав час для відкриття порталу в інший світ.

Пілігрімус вибрав один із найвищих схилів гори на якій жив для свого відпущення сили. Зазвичай такі ритуали проводили кілька магів, в всіх випадках той що відпускав свою силу був покараний через якийсь поступок чи злочин і лишався своєї сили в покарання. Так писали книги. Можливо були й такі як він, але про них записів він не знайшов. Він взяв три накопичувальні кулі і наповних їх енергією порівну, потім він закрив потоки своєї магії, щоб відкрити їх вже після появи порталу. Почав креслити в повітрі магічні знаки, що мали допомогти явити портал, і наповнювати їх магічною силою із куль. Портал помалу почав відриватися. Рожеві блискавки розтинали простір. В книгах не йшлось про те, що потрібно ставити ще захисний бар'єр на мага. Ці блискавки мали бути безпечними.

Лоб Пілігрімуса покривав потом. Тримати прохід було дуже важко. Одна із блискавок вдарила його в плече і він відлетів від місця де стояв, вдарився об камінь і втратив свідомість. Портал наповнений енергією мага почав хаотично рухатись по небу, відлітають далі і далі від свого хазяїна, блискавки били в різні сторони. А ж доки не зачепився за важіль, місце переходу, яке колись використовували інші маги і не заціпився на ньому над степом поблизу гори.

***

Пілігримус був без свідомості приблизно пів години, він відкрив очі та відразу згадав де він і підірвався, і почав шукати в небі портал. З лоба на очі і щоки текла кров. Плече несамовито пекло. Він зціпив зуби і намагався не зважати на біль. Спочатку він ринувся розблоковувати свою магію, але потім згадав, що тоді втратить свою єдину можливість на століття відпустити силу. Магічним зором він помітив слід магії і згодом вдаличі побачив портал.