-Хай цього разу вийде!- Висока струнка біловолоса дівчина зробила кілька плавних рухів і вклала свою жердину в потрібний отвір. Підстрибнула. Її підняло високо над підлогою, до планки, яку вона так бажала перестрибнути. Але тіло дівчини чомусь ніяк не могло подолати цю перепону і вона рухнула на неї, знімаючи її з петель, вже разом вони полетіли назад на м'який матрос, що прийняв сьогодні вже так багато ударів долі, як робив це і кожен Божий день.
Спітніла дівчина тяжко дихала, напівтемрява спортзалу огортала і її й все довкола. Пару разів дівчина стукнула по матрацу своїм кулаком. Але пружиниста віддача була надто слабкою, для задоволення її бажання відділити своє зло із серця.
-Ну чому, чому? Так же мало. Ну чому?
Зал відгукувався луною. Нікого не було в ньому. Лиш вона спрагла до подолання все нових і нових вершин. Наче ще трошки, одна планочка і злетить в небо. Та і що говорити подобалось їй ось так відчувати невагомості і одночасно повний контроль над своїм тренованим тілом.
Оксана подивилась на картину, що висіла тут в залі, на ній були намальовані засніжені рівнини, в далечі гори. Лиш трохи ялин чи то сосен розбавляли пейзаж. Дерева теж були покриті снігом. Якось один із викладачів говорив їм, що ця картина невідомого художника мала втовкмачити в їх пусті голови:
"-Виживає той хто працює. Працює болісно, щоденно і завзято. Тільки такій людині можна вижити серед великої кількості конкурентів."
І дівчина піднялась, щоб працювати далі, відшліфовувати рухи. Випала трошки води. Тільки так, щоб змочити ротик. Поклала верхню перекладену на місце, злізла із драбинки, стисла в руці іншу і почала бігти. Її змучене тіло майже не відчувалось під нею, але слухалось і підкорялось молодому і безжальному володарю - і бігло і стрибало і летіло на зустріч долі.
Так, вона перелетіла перекладену, але її тіло не зупинилось. Рожева димка окутала його і разом із палицею її потягнуло до картини. Почувся скрип, наче два шари бетонних брил терлись один об одного. Простір в картині розвивався і дівчину із її приладдям затягувало в отвір на картині. Очі дівчини були широко відкриті Здалося їй що це сон. Можливо вона невдало впала, вдарилась головою. Як вона не пручалось тіло не слухалось, її затягнуло в невідомій простір, очі автоматично закрились, захищаючи зір від надто яскравого світла. Але ось прохід невідомо куди затягнувся позаду неї, її і різко стес - розрізав із страшним гулом одну із палок, що наче хороші коліжаночки летіли в це місце із нею, нарешті дівчина відчула довгоочікуване відчуття падіння. Її очі знову закрились, щоб захистити володарку від пошкоджень зору а можливо, щоб не бачити свій власний кінець. Руки теж прикривали найцінніший скарб кожної людини - голову.
Дівчина впала, очі розплющились самі собою. Сліпучий сніг, що лежав довкола змусив знову її заплатити. А та кучугура снігу, на яку вона впала, врятувала її від зламаних ніг і рук. Вона вибралась із неї, випльовуючи сніг і навіть вхопила палку, яку нещодавно розрізало. І тільки тоді з острахом подивилась на небо.
-Мати твоя собака.- Мовила від страху, губи її тремтіли.
Воно блимало, заряди току чи то блискавки рожевого кольору били рандонмо в сніг, той плавився , забираючи наче щось своє звідти розгладженням тих блискавок - наче рук; чи може шукали її, щоб вбити як випадкового свідка їх злочинів. Дівчина побігла від цієї невідомої й небезпечної штуки. По перше вона була закрита, а по друге могла її вбити. Тому вона вирішила краще тікати.
Далеко позаду неї стерчала глибоко всунута в сніг жердина за допомогою якої вона потрапила в цей світ.
#3315 в Любовні романи
#808 в Любовне фентезі
#1025 в Фентезі
#165 в Бойове фентезі
Відредаговано: 23.11.2024