1

- Але. Їду, їду. Знаю, спізнююся. Чуєш, як хуртовина завиває? І, по-моєму, я заблукала

- У тебе як завжди. Зупинись і розберися по карті, де ти, - відповів спокійний чоловічий голос.

- Зв'язок поганий. Інтернету немає. До тебе ледве-ледве додзвонилася. Добре, зараз спробую що-небудь зробити.

Телефонна розмова перервалася.

- Знову. Ну що ж мені робити? - питання повисло в повітрі. Я так хотіла потрапити саме на цю новорічну вечірку. Я щиро очікувала чарівництва від цієї ночі.

Зробивши репортаж про проведення новорічного фестивалю в невеличкому містечку, я поспішала додому до святкування Нового року, але погодка, як на зло, плела підступи до мене. Снігові вихори хвилями встеляли землю білими покривами. Дорогу замітало дуже швидко, і їхати мені довелося повільно.

- Нічого не бачу, - роздратовано сказала я вголос. Мене бентежив той факт, що вже як годину я не бачила ні зустрічних машин, ні попутних, ні тим більше піших перехожих. А вздовж дороги тільки високі сосни та ялини. Я явно заблукала.

Несподівано на дорогу прямо під колеса вискочила чорна тварина з довгим хвостом, я різко крутнула кермо, і машину занесло вправо. Моє авто заковзнуло між дерев вниз із пагорба вглиб лісу. Її насилу вдалося зупинити на невеликій галявині. Фари освітили густий, захаращений, засніжений ліс і тут же згасли. Мотор заглох.

Трохи оговтавшись від переляку, я спробувала завести авто, але машина не заводилася.

- Відмінно! Просто чудово! - обурено рявкнула я і вдарила руками по керму. Взявши свою сумочку, я в розпачі вийшла з авто, сильно грюкнувши дверима. Усі мої райдужні плани на новорічну вечірку стали повільно накриватися мідним тазом остаточно.

 - Ще й зв'язку немає. АААААААА...

Відлуння прогнало мій крик крізь заметіль лісом, хуртовина проспівала з ним каноном. Я пройшла трохи вперед і крикнула знову. Відповідь прийшла негайно. На мою машину звалилася величезна снігова грудка з ялини, в яку мені вдалося не врізатися.

Я в обуренні тупнула ногою, емоції стали захлинати мене. Десь зло ухнула кілька разів сова і знову тільки звуки хуртовини та вітру. На очі почали навертатися сльози частково через те, що сніжинки, які кружляли, летіли прямо в них, і частково від відчаю.

"Спокійно! Треба заспокоїтися! Треба вибиратися на дорогу, інакше я тут просто замерзну", - подумала я, перелякавшись по-справжньому. У цей момент я перестала думати про вечірку, хлопця і його наміри. Я стала дертися вгору на пагорб слідами від авто, але вони незабаром зникли під новим шаром снігу. Тоді я придумала новий план - повернутися до авто і якось дочекатися ранку. Я розвернулася і пішла назад своїми слідами.

- Ррррр...

Приблизно за двадцять метрів на мене втупилося два маленькі зелені вогники.

"Вовк!" - подумала я і застигла на місці в роздумах "Чи точно він дивиться на мене. Він мене бачить?", а потім рвонула вбік. Я бігла по заметах так швидко, як тільки могла, гострі соснові голки дряпали мені обличчя, волосся чіплялося за гілки, пальто плуталося в ногах. Позаду себе почула виття. І це була не хуртовина. Адреналін у крові спонукав бігти ще швидше. Упала й покотилася вниз із невеликого обриву. Схопилася на ноги й одразу ж застигла на місці, побачивши величезного вовка із зеленими очима просто перед собою. Вовк гарчав, показуючи довгі й гострі ікла. Я повільно позадкувала назад.

"Скільки ж їх тут? Вони ж живуть зграями зазвичай?" - Думки хаотично гальмували мій мозок.

Вовк явно приготувався до стрибка, зробивши наголос на задні лапи, а я все задкувала назад, але, зачепившись за гілку, з криком впала на спину. Я перевернулася на бік та, прикривши руками голову і згорнувшись калачиком, приготувалася до нападу. Але нічого не відбувалося. Було чутно якусь метушню. Я встала на коліно, рукою відштовхнула себе від землі. Знову на ногах. Чорний звір, що невідомо звідки взявся, більше схожий на чорну пантеру, вступив у бій з величезним вовком. Вони гарчали один на одного, і кожен з них намагався розірвати кігтями, зубами противника.

"Це пантера? Але звідки вона тут взялася?" подумала я. Хижак відкинув здорову кішку вбік. Я не знала, що робити і чим допомогти тепер нам обом, тому схопила гілку, яка лежала поруч, і з дикими криками повільно пішла на вовка. Я використала всю свою акторську майстерність. Вовка це не налякало, і він відповів оскалом. Зовсім поруч пролунав дуже гучний і довгий рик іншої тварини, явно дуже великої. Злякавшись, скиглячи і підібгавши хвіст, вовк одразу ж побіг геть, а чорна пантера переможно рушила за ним, пересуваючись великими стрибками із замету в замет.

Важко дихаючи, я стояла з гілкою в руках ще кілька хвилин, переконавшись, що їх немає, кинула її й озирнулася навколо. А навколо були тільки ну дуже високі дерева. Я зрозуміла, що звідси мені буде дуже важко пробратися до дороги. Зараз я відчула тремтіння в ногах та руках, і я не знала, що робити тепер? Можливість вийти до дороги втрачена. Я не зможу знайти свої сліди в темряві. Та й напевно їх уже замело. Зв'язок? Ні. У телефоні остаточно сіла батарея. У мене підкосилися ноги, я повільно опустилася в замет і лягла на спину, безпорадно розкинувши руки в сторони.

Місяць вийшов з-за хмар і освітив галявину. Хуртовина перестала завивати, пурга вляглася, з неба повільно сипалися сніжинки в повільному танці. Я втупилася на небо, а безліч яскравих зірок і сузір'їв втупилися на мене. Раптом мені стало страшенно самотньо. Збившись зі шляху, я визнала, що загубилася. Потрібно просто дозволити цьому бути.

- Як же я втомилася. Шлях без шляху, - прошепотіла я.

Я побачила, як сніжинки склалися в квітку з довгими і великими пелюстками і в мить розсипалися. А на її місці стовп диму. Справжнього диму! Дим?! Поруч є люди! Як же важко вставати знову. Я напружилася всім тілом, з останніх сил підвелася на ноги й тихо пішла.

О диво! Між гілок замиготів помаранчевий вогник. Іскорка тепла зігріла мені серце і душу.