Розділ 16

Розмова з Марією виявилася саме такою, як Софія й сподівалася. Подруга була з тієї дрібної купки людей, котрі, насамперед, вміють слухати свого співрозмовника, розуміють та відчувають його. Саме з такими на душі стає легше вже від того, що просто промовив проблему вголос.

Софія розповіла усе. Не приховала жодної деталі своєї подорожі, навіть найінтимнішої. Знала, що Марія ніколи не осудить. Коли потік слів врешті вичерпався, знесилено, наче після стометрівки, перевела подих і поглянула на дно чашки, де ще теліпалися залишки міцної чорної кави.

Марія потягнулася до коньяку, котрий дістала з барної шафки, і не дивлячись на Софіїні заперечення, хлюпнула трохи обом до кави:

— Андрія бачила.

Софія розсіяно стиснула плечима, бовтаючи суміш у своїй чашці.

— Філософські балачки вів. На нього то геть не схоже. Сказав, що ти ще будеш щасливою, що все буде добре, що їде… А, ти ж вже знаєш про Миколаїв!

— А що шкодує, казав? — Софія врешті ковтнула своєї коньячної кави, морщачись од незвичного гіркувато-терпкого смаку.

— Казав, — Марія теж зробила мілкий ковточок. — Сказав, шкодує, що дотягнув аж до дня весілля. Соню, не знаю в чому причина: чи він тебе просто розлюбив, чи злякався подружнього життя, чи ще щось, але точно знаю, що про те, що кинув тебе, він не шкодує. Ти мусиш забути раз і назавжди. Я не про прощення зараз, то занадто ефемерна штука і лиш ти сама можеш вирішувати, хто в твоєму житті заслуговує на нього, а хто ні. Я кажу, що маєш забути. Андрій — перегорнута сторінка і це вже не зміниться.

— Знаєш, я навіть не задумувалася раніше, наскільки ви з Іринкою схожі, — сумно всміхнулася Софія. — Вона була в мене сьогодні і сказала те ж саме.

— А що ще вона казала? — всміхнулася у відповідь Марія.

— Що Йоханес насправді хороший хлопець, — погляд Софії зволожився.

— А ти сказала, що стосунки, котрі починаються з брехні, навіть найдрібнішої, приречені, — Марія підбадьорливо торкнулася її плеча, а тоді простягнула свій телефон з відкритим повідомленням.

Софія здогадалася, що то було повідомлення Йоханеса, про котре розповідала Ірина.

На кухні запанувала тиша.

Марія витягнула з духової шафи свого пирога, помила деко та сполоснула посуд, котрий  був у мийці, знову ввімкнула чайник й долила до їхніх чашок ще по краплі коньяку, тоді декілька разів визирнула у вікно, роздивляючись вогні вечірнього міста, а Софія досі нерухомо сиділа з телефоном в руках, вдивляючись в яскравий дисплей.

Хтозна, скільки вже разів перечитала кожне слово, котре він писав у першому повідомленні, а тоді прочитала друге, де попрощався з Марією і подякував за все. В горлі судомно стискало, очі болюче пощипувало, проте Софія не могла відірвати погляд від світлини профілю Йоханеса. На ній він був таким чужим і надуманим, але водночас таким рідним та справжнім.

— Я кільканадцять разів передивлялася його сторінку, його світлини, його друзів, місця відвідин. Я завзято шукала щось негативне, огидне, бридке й неправильне, але його нема, Соню, — голос Марії звучав приглушено, але водночас твердо та впевнено. — Йоханес нормальний, такий як усі, і лиш Боженько знає, що за мара на нього найшла і нащо ото він так зробив.

— Я сумую за ним, — тихесенько зізналася Софія, вдивляючись у красиві темні очі на дисплеї. — Я дуже за ним сумую.

Марія підійшла й пригорнула її до себе, лагідно проводячи долонею по волоссю.

— Але ж той вчинок… Я багато тепер розумію та усвідомлюю. Він справді намагався сказати, він хотів сказати, проте я ж не дозволяла. Я весь час, сама того не помічаючи, його зупиняла. Бачила, що щось не так, бачила, що його щось турбувало, навіть питала, але він не сказав. І знаєш, — Софія гірко всміхнулася, — він теж говорив про прощення. Питав, за що я можу пробачити, а чого не прощу ніколи. Він знав.

— Соню, ти ще можеш все змінити. Якщо відчуваєш, що це твоя людина…

— Але ж ми так мало знайомі. До того ж, хіба я можу так швидко забути чоловіка, з котрим збиралася пов’язати своє життя? — Софія важко зітхнула.

— Андрія в твоєму житті нема і більше не буде, а Йоханес… Якщо то твоя людина, не має значення, ти знайома з ним п’ять років, чи ж лишень п’ять днів, — Марія обійняла її ще міцніше. — Якщо то твоя людина, то вона твоя і ніщо те змінити не в змозі.

— А якщо він не має до мене тих почуттів, котрі я маю до нього? — боязко запитала Софія.

— Ніколи не дізнаєшся, якщо не запитаєш, — відповіла Марія, змовницьки підморгуючи чи то їй, чи то сама собі.

— Але ж що я тепер можу? — Софія прихилилася до неї. — Я нічого не знаю.

— Помиляєшся, — розсміялася Марія. — Ти знає усе. Знаєш хто він, знаєш його адресу, сторінку в соціальній мережі і можеш з ним зв’язатися у будь-яку мить. Соню, ти можеш все!

Додому Софія повернулася з цілим міхом змішаних почуттів за плечима. Матір якраз накривала на стіл, батько клацав пультом від телевізора, а Сашко чепурився біля дзеркала в коридорі.

— Привіт! — промовив з усмішкою.

— Привіт. Кудись збираєшся? — здивувалася Софія.

В родині з незапам’ятних часів існувало неписане правило за котрим у Святвечір всі мали бути за святковим столом. Разом.

— Так, але не зараз. Трішки пізніше, — загадково відповів Сашко.

Його телефон в кишені дзенькнув сповіщенням, але Сашко не поспішав переглядати що там. Софія байдуже стиснула плечима й пішла на кухню. Перекинувшись декількома словами з матір’ю, швидко переодягнулася в своїй кімнаті, а тоді взялася допомагати з вечерею.

Вечеряли, як і має бути, з молитвою та у спогадах про рідних, котрі вже святкували прийдешнє Різдво на небесах. Софія любила Святвечір в родинному колі, бо він таїв в собі світло, тепло та ні з чим не зрівняний затишок. З малих літ була впевнена, що у власну родину неодмінно принесе частинку тих традицій та того настрою, котрий панував на світлій ароматній кухні батьківського дому.