Розділ 14

— Давай зробимо спільну світлину? — запропонував Йоханес, невпевнено дивлячись на Софію.

— З радістю, — вона ніжно всміхнулася йому, прихиляючись до грудей. — Що з тобою? Ти думав, я відмовлю?

Йоханес лиш на те всміхнувся.

— Не маю жодної причини відмовити тобі, — запевнила, насолоджуючись його обіймами. — Перекинеш мені всі світлини потім, гаразд?

Йоханес згідно кивнув.

Зробивши декілька світлин на фоні вкритого кригою Древікена, вони повернулися назад до будинку, бо час невпинно біг вперед й вже перевалило за полудень. Враховуючи дорогу до Сульни, мали повернутися десь ближче до вечора.

Софія добре пам’ятала, що Александеру на роботу з самого ранку. Вона задумалася над тим, що попрощатися доведеться вже вдосвіта. Не хотілося! Відчайдушно не хотілося прощатися з ним. Тепер Софія взагалі не розуміла, як може повернутися до свого звичного життя в Україні і залишити Александера. Не усвідомлювала, яке то має бути звичне життя, якщо він знаходитиметься за тисячі кілометрів. А ще ж вдома чекала купа так і нерозв’язаних власних проблем. Чогось в голові виникло припущення, що жити в холодній та суворій Швеції їй було б доволі комфортно та затишно. Сама всміхнулася з того припущення, бо воно було занадто наївним та поспішним. І все ж ідея, не дивлячись на всю її дикість, була досить привабливою.

Легкий перекус замінив повноцінний обід, а тоді Софія зібрала свою валізу.

Йоханес ступив на поріг гостьової, переминаючись з ноги на ногу, й прослідкував за її розсіяними рухами. Знав, що вже ніколи його стара кімната не буде колишньою, після ночі, котру вони з Софією провели там. Без будь-якого сумніву для Йоханеса то була одна з кращих ночей, котрі він мав.

— Про що ти думаєш? — спитала Софія, обертаючись до нього.

Він лиш ніжно всміхнувся їй, але Софія враз зрозуміла його думки й зашарілася.

— Ось, — Йоханес простягнув їй телефон.

На диво Софія про телефон жодного разу за час прогулянки не згадала, а от сам Йоханес ні на мить не забував — телефон став для нього бомбою уповільненої дії. Навіть подумав, що вони могли б поїхати без телефону, він міг просто не нагадати, а Софія схоже була така заклопотана, що випустила з голови момент, що десь на підзарядці її телефон. Проте хвилина радості від своєї ідеї змінилася гірким усвідомленням того, що Йоханес просто не може так вчинити.

Софія помітила, як його рука затремтіла й брови її злегка зійшлися над переніссям, але питати нічого не стала, натомість натиснула кнопку запуску.

Йоханес ковтнув і повільно вийшов на кухню:

— Я зроблю нам кави. За хвилин двадцять виїдемо.

— Так, добре, — усміхнулася Софія, зосередивши погляд на екрані. — Залюбки вип’ю кави.

— Софі, я… — Йоханес на мить змовк, а тоді обертаючись через плече продовжив. — Це було казкове Різдво. Найказковіше в моєму житті.

Софія підвела голову і ніжно йому всміхнулася:

— І для мене. Найказковіше!

Раптом в два кроки він подолав відстань між ними й жадібно припав до її вуст. Софія аж знітилася від того.

З усмішкою обірвала поцілунок, намагаючись віддихатися, а тоді зазирнула в його темні очі:

— Що це? Ще ж не час прощатися.

— Скажи, ти пробачила свого нареченого?

— Що? — здивувалася тому питанню Софія. — Не розумію.

— Просто скажи, він заслуговує на твоє прощення? Що ти можеш пробачити, а що ніколи?

— Не знаю. З того дня, як я в Швеції, навіть не замислювалася над тим, чи можу його пробачити, чи потрібно йому взагалі моє прощення. Я мало думала про нього і то завдяки тобі. Отже можу зробити висновок, що певно пробачила, бо ж якби не його вчинок, то я б ніколи не познайомилася з тобою. Алексе, що таке? — насторожилася.

На її телефон врешті обвалилася лавина сповіщень і Софія мимоволі опустила голову до екрану.

Мовчки Йоханес пішов на кухню, залишаючи її наодинці з повідомленнями.

Хвилини, котрі Софія провела в гостьовій, Йоханесу вічністю видалися. Він стояв біля вікна, сховавши руки в кишені, і дивився як швидко сонце котилося на захід. Серце в грудях стукало повільно та глухо, наче останні хвилини перед середньовічною стратою відміряло. Про каву навіть не потурбувався, бо знав, що ніхто її вже не питиме.

Так тихо, так незвично, так сіро раптом стало на світлій затишній родинній кухні. Все стало непривітним і похмурим. Йоханесу хотілося вийти на вулицю, вдихнути морозне повітря так глибоко, щоб холод до самого серця дістався.

Коли Софія з’явилася на кухні він спиною відчув. Відчував, як її погляд пропалює наскрізь, але повертатися не поспішав. Натомість повільно і тихо дихав, до болю стискаючи кулаки в кишенях.

Тиша затягнулася. Стала фізично відчутною: гарячою, сухою і болючою. Йоханес зрозумів, що Софія дає йому шанс заговорити першим, але не знав, що казати. Він настільки готувався до того, що вона зчинить скандал і накаже негайно відвезти її до Стокгольму, що навіть не подумав, що треба приготувати хоч якісь слова пояснень.

— Отже ти вже знаєш? — спитав, зрештою обертаючись до неї обличчям. Здригнувся, бо Софія зблідла мов крейда, а з величезних блакитних очей по щокам крапля за краплею стікали сльози. Здригнувся, бо котилися вони не через якогось нареченого з України, а через нього, Йоханеса, і цього разу ім’я вже мало дуже велике значення. — Отже отримала повідомлення.

— Отже це була гра? — гірко всміхнулася крізь сльози. — Все було грою! Розвагою! Жартом! І ніч вчорашня для тебе теж грою була?

— Ніщо не було грою, — Йоханес хаотично перебирав в голові слова, намагаючись сформулювати їх у нормальні речення, але все ніяк не вдавалося. — Софі, я хотів сказати.

— Коли? Коли кохався зі мною вночі? — кожне її слово сочилося жовчю і ненавистю.

— І вночі також. Згадай, я… — Йоханес запустив пальці в своє густе волосся. — Софі, я справді хотів сказати, але все так далеко зайшло…

— Й справді, — цинічно прошипіла. — Куди іще далі?!