Розділ 13

Ірина мовчки простягнула Марії телефон. Читати лист Йоханеса знову просто не змогла.

— В одному він має рацію на всі двісті відсотків зі ста, — промовила Марія сумно. — Соня ніколи йому того не пробачить.

— І ми нічого вже не можемо змінити, — зітхнула Ірина. — Нащо ж він отак? Бачимо ж, що нормальний хлопець. Нащо ж той жарт? Навіть не так. Нащо ж так затягнув? Чому біля авто не сказав їй правду?

— Бо знав, що вона з ним не поїде, бо може боявся скандалу, передчував, що Софія той жарт не оцінить, — Марія підвелася з-за кухонного столика й підійшовши до плити, ввімкнула чайник. — Відповідей насправді може бути ціла сотня.

— То що ж робити? — Ірина задумливо почухала підборіддя. — Я видалю повідомлення. Точно! Я його видалю і Соня нічого не дізнається, доки не повернеться.

— А коли повернеться, нічого не скажемо, — впевнено додала Марія. — Ми просто покажемо їй листа Йоханеса!

— Так. Саме так! — Ірина схопила свій телефон і швиденько відкрила Вайбер. Руки їй тремтіли від хвилювання, коли шукала переписку з Софією. Врешті знайшовши, радісно сплеснула в долоні.

— Невже досі не побачила? — з полегшенням видихнула Марія. — Дяка Богу!

Ірина блискавично клацнула на видалення повідомлення.

На кухні запанувала тиша.

Марія заварила їм чай і дістала з холодильника згущене молоко — можна було потішити себе смачненьким, заслужили! Коли ж обернулася, підсвідомо зрозуміла, що молоко швидше за все повернеться назад до холодильника.

Відкривши рота, Ірина стискала в руці телефон і часто-часто кліпала.

— Невже якраз відкрила? — Марії подих перехопило.

Ірина мовчки хитнула головою.

— А що тоді? Боже! — прошипіла Марія. — Ти видалила?

— Я видалила, — Ірина сковтнула. — Та видалила не для всіх, а тільки для себе. Тепер вже точно край. Тепер вже нічого не змінити. Марічко, пробач мене, криворуку ідіотку! Пробач!

— Отже так мало бути. Отже так треба, — стиха відповіла Марія, посунувши до Ірини чашку з чаєм.

— Давай напишемо Йоханесу. Може він якось зуміє непомітно видалити повідомлення з її телефону. Може…

— Не зможе. Ірцю, я думаю, єдине, що ми можемо — написати йому правду. Більше нічого, — Марія взяла до рук свій телефон, а тоді простягла його Ірині. — В тебе краще з англійською граматикою.

Ірина винувато глянула на неї, а тоді взяла телефон.

Йоханес не сподівався, що Марія відповість, не очікував від неї якоїсь допомоги, написав те повідомлення, бо хотів, аби вони знали, як все було насправді. Бо ж якщо знатимуть вони, то згодом знатиме й Софія. Знав, що сам розповісти їй не зможе. Він хотів, аби Софія полетіла назад до України з твердою думкою, що все чудово, що все так, як має бути. А вже там… Там вона буде в оточені рідних та люблячих людей і щоб не сталося, їй буде легше.

Йоханес жодним словом не збрехав Марії — гірко шкодував про свій дурнуватий вчинок, ладен був зробити все, аби час назад повернути, та на жаль таке простим смертним непідвладне.

Софія важко зітхнула і він міцніше притис її до грудей, насолоджуючись останніми годинами, котрі залишалися до ранку.

Знову думки заснували голову, але Йоханес знав, що від них ніякого толку не буде. Заплющив очі, всоте прокручуючи в пам’яті останні дні: як підвіз Улле до аеропорту, як взяв каву та спостерігав за прибулими останнім рейсом людьми опісля, як злився, що друг надав перевагу святкуванню Різдва в компанії подружки, з котрою зустрічався онлайн декілька місяців, а не йому. Тоді побачив Софію. Вирішив просто пожартувати, аби собі настрій підняти, ні на що не розраховував, а далі все так закрутилося. Софія виявилася занадто наївною, занадто довірливою, занадто відкритою і саме тим підкупила його. Саме тим поцілила йому в серце.

Підтримувати брехню Йоханесу не складало ніяких труднощів, бо Софія, сама того не розуміючи, давала відповіді на свої ж питання, розповідала все, що потім Йоханес повторював своїми словами, а вона приймала за чисту монету. В якийсь момент і сам повірив у ту брехню: що виходець з України, що айтішник на якійсь фірмі і має балакунку-родичку десь на Поділлі.

Софія невпевнено торкнулася його руки, котра вільно лежала на її животі, накриваючи своєю долонею. Йоханес зігрів подихом її вушко, а тоді ледь торкнувся його вустами. Софія знову зітхнула.

— Про що ти думаєш? — тихесенько спитала вона.

— Пам’ятаєш, я сказав тобі, що життя пише такі сюжети, котрим позаздрять найталановитіші світові сценаристи? — спитав, обережно вивільнивши свою руку з під її долоні і ніжно відкинув пасмо волосся з її шиї.

Софія кивнула.

— Переконуюся, що ті слова чиста правда, — мовив, цілуючи її скроню.

— Скажи мені, в тебе хтось є? Лиш скажи правду, я обіцяю, що все зрозумію, — попросила Софія, сфокусувавши погляд на вікні, куди краєм ока заглядав сріблястий молодик.

— Я не брехав тобі, — відповів Йоханес. — В цьому точно ні. В мене нікого нема, я вільний.

— Тебе обтяжує моя ситуація? З весіллям? — продовжила Софія. — Я мушу знати… Ще в Стокгольмі, в Гамла Стані, я відчула між нами іскру і точно знаю, що ти теж її відчув. Вона була сьогодні на вулиці, була у вітальні…Не подумай, що я якась… Я просто мушу знати.

— Так, у Гамла Стані була іскра. Вона спалахнула ще у Арланді, а у вітальні перетворилася на бурхливе полум’я, — всміхнувся Йоханес. — Проте я змушений був вчинити так, як вчинив. Це ніяк не стосується твоєї ситуації, в певній мірі для мене то навіть не ситуація. І я жодного разу не подумав що ти «якась». Якщо чесно, навіть не здогадуюся, що ти маєш під тим на увазі.

Софія усміхнулася, а тоді повернулася до нього обличчям:

— Я знаю, що тебе щось гризе, я бачу це, відчуваю. Поділися, можливо тобі полегшає.

Йоханес зазирнув у її вкрите нічною імлою обличчя, а тоді схилився до вуст:

— Не думай про це. То лиш моя особиста проблема, котру нікому окрім мене вирішити не вдасться, та й я вже не зумію.