Розділ 12

Тіла власного Софія більше не відчувала, не керувала ним, не керувала думками, а могла лиш безмовно спостерігати за тим, що відбувається. Мов у солодкому дурмані плило все перед очима, за розмитою пеленою, на дощову схожою, опинився камін, опинилася вітальня, наповнена затишним золотистим сяйвом свічок, навіть хуртовина за вікном лиш плямою молочною стала.

Від того дурману в голові паморочилося, а руки здерев’яніли. Софія похитнулася і Александер опустив долоню на її талію, ледь прихиляючи до себе. Тоді спробував відсторонитися, але геть мляво, майже не відчутно. Відпускав її вуста, проте враз захоплював їх знову, ковзаючи долонею по її спині та плечам.

Десь далеко-далеко, на самих задвірках думок, Софія наказувала собі спинитися, але потім сама себе питала, чого власне мала зупинятися. Александер подобався їй, може вже навіть більше, аніж подобався. Їй хотілося цілувати його, їй було так солодко відчувати його вуста на своїх, їй було приємно відчувати його руки на своєму тілі навіть крізь халат. Їй хотілося бути з ним в ту мить і у всі наступні миті також.

Александер вкотре спробував перервати поцілунок, майже розімкнув їхні вуста й міцно стиснув повіки, втягуючи в себе повітря, але коли Софія розчаровано зітхнула, жадібно поцілував знову, зминаючи пальцями поли халату. На те вона шарпнула його футболку, проникаючи під неї пальцями й торкаючись напруженої спини. Долоні аж палахкотіли від жару, котрий йшов від його шкіри, але Софія насолоджувалася кожним дотиком. Не роздумуючи ані хвилини він одним рухом стягнув футболку, кидаючи її десь у бік підставки для дров, й торкнувся поясу на її халаті.

Миттєво обоє розплющили очі, розуміючи, що після того кроку вороття вже не буде. В очах Софії Александер не побачив сумніву, жодного сумніву не було і в його власних очах.

— Ти тремтиш, — важко дихаючи прошепотів, відволікаючи увагу від того, що розв’язує вузол на її халаті. — Зараз я тебе зігрію.

Софія й справді тремтіла, але не від холоду. Зовсім ні.

Александер торкнувся вустами її вушка, тоді схилився до шиї, врешті відчуваючи, як пояс ковзнув поміж пальців на підлогу. Поклав руки на тендітні плечі, опускаючи долоні вниз разом з халатом. Очі його затуманилися й заблищали мовби після порції марихуани, а вуста розімкнулися, наче він хотів вдихнути її.

— Jag vill ha dig, Sophie*, — пристрасно прошепотів. — Jag vill verkligen**.

— Зовсім не розумію, що ти кажеш, але звучить так, що всередині все обривається від захвату, — відповіла вона.

Він тихесенько розсміявся, заціловуючи її ключиці.

 — Алексе, — видихнула Софія мимоволі, стикаючи його плече.

Тілом немов електричний розряд пробіг і обійми враз послабшали до ледь відчутних. Александер востаннє торкнувся вустами Софіїних вуст, а тоді знову підтягнув халат на плечах, лагідно закутуючи її.

— Що з тобою? — голос Софії затремтів. — Я зробила щось не те?

— Ні, — хитнув головою, присідаючи назад на підлогу. — Просто я ідіот, Софі.

— Чому? — Софія затиснула халат на грудях, нічого не розуміючи, не знаючи, що їй робити далі.

— Тому що тільки ідіот може відмовитися від тебе, а я відмовляюся, — Александер гірко зітхнув, стуляючи повіки. 

Софія ковтнула, відчуваючи, що тремтить всім тілом, але то вже було справді від холоду. Раптом здалося, що вона промерзла до самих кісток, п’янкий дурман вивітрився з голови так само несподівано як і з’явився, а душа спорожніла — Софія відчувала себе зневаженою.

— Я краще піду, — прошепотіла швидко піднявшись на ватяні ноги і попрямувала в гостьову кімнату, де була її валіза.

Александер навіть не глянув їй у слід, бо знав, якщо лиш поверне голову, кинеться наздоганяти, охопить в кільце гарячих обіймів і вже не відпустить, а так вчинити він не міг, просто не мав права.

Натомість взяв телефон і вже звично зайшов на Софіїну сторінку у соціальній мережі. Швидко розшукавши серед її друзів Марію, почав набирати текст англійською, щиро сподіваючись, що дівчина таки побачить його повідомлення і все ж прочитає його. То було єдине, що він ще міг зробити, бо ж виправити те, що сталося в Стокгольм-Арланді декілька днів тому, вже було не під силу нікому з них.

Ірина не могла заснути. Вона крутилася по квартирі як та дзиґа. Чай заварювала декілька разів, але він холонув ще до того, як вона згадувала, що збиралася його випити. У вікно все видивлялася, мовби в темряві холодної вогкої ночі могла прочитати відповіді на свої питання.

Не було Ірині спокою з тієї самої миті, як Александер написав, що Софію у Стокгольмі не зустрів і взагалі гадки не мав, що вона таки полетіла до Швеції.

Що більше вони з Марічкою заглиблювалися в ту історію, то більше питань без відповідей з’являлося, а неспокій плавно переростав у справжнісінький переляк.

Побачивши Софію живою, здоровою та ще й на диво щасливою, Ірина мала б розслабитися, але не виходило, бо поряд з нею був незнайомець, котрого вона, Ірина, в очі не бачила раніше. Все би може б і нічого, подумаєш, зустріла собі подруга якогось красунчика-шведа, але було одне величезне, просто безмірне «але». З якогось дива той красунчик прикидався Александером і навіть не думав визнавати, що то брехня.

Марія наказала не лізти і розповісти Софії правду вже тоді, коли вона буде поряд з ними в Україні, аби не налякати, але Ірина відчувала, що мусить сказати правду не дивлячись на всі Маріїні балачки.

Всоте розблокувала телефон, котрий стискала в руках, і зайшла у соціальну мережу. Ще якихось хвилин п’ять роздумувала, борючись з власною невпевненістю, а тоді взялася розповідати у повідомленні все з самого початку. Намагалася не згущувати фарби і добирати слова, навіть написала, що хлопець, котрий був поряд з Софією під час відео-звязку, дуже й дуже нічогенький, але правда все ж залишалася правдою.

Марія вже й задрімати встигла, коли крізь сон почула, як телефон бемкнув і затих. Спросоння поглянула на дисплей, але нічого не помітила. Перевернувшись на спину, знову заплющила очі, та за мить різко сіла на ліжку, підсуваючи телефон ледь не до носа. В нижньому правому куті наче промайнуло якесь повідомлення, а тоді зникло.