Розділ 10

— А тепер? — прошепотів Александер, відпускаючи Софіїні вуста зі свого солодкого полону. — Тепер я справжній?

Софія притислася щокою до його плеча, ховаючи розпашіле обличчя.

Александер сумно усміхнувся, ніжно провівши долонею по її маківці, а тоді продовжив:

— Софі, я мушу…

В кишені пальто задзеленчав телефон і Софія здивовано глянувши на Александера, запустила руку в кишеню. Александер прослідкував за тим, як вона роздивляється дисплей, помітив відео-виклик і світлину симпатичної дівчини у ковпаку Санти. В мить ока впізнав Ірину.

— Дивно, дуже дивно, — тільки й мовила Софія. — Не розумію, чого вона телефонує саме сьогодні, саме зараз. Мушу відповісти, раптом, не доведи Боже, що вдома сталося.

— Так, звісно, відповідай, — кивнув Александер. — Аякже! Я… Мені треба повернутися до каміну, бо він певно вже давно згас.

—Звісно. Не хотілося б його знову розпалювати, — погодилася Софія. — Але може привітаєшся з Ірцею, а тоді вже підеш?

— Так… Так, авжеж, — Александер втягнув в себе повітря і притих.

Софія врешті відповіла на дзвінок. Хвилин десять без упину балакала і весь той час з її сяючого обличчя не сходила усмішка. Софія розповідала про неймовірне Різдво за межами Стокгольму, у Скогосі, про неймовірну природу, котра її оточує, про величезне озеро, що за п’ять хвилин від будинку Александрових батьків, про лапатий сніг, котрий сипле з неба так густо, що розгледіти щось на відстані витягнутої руки вже неможливо.

Ірина не переривала розповіді, пильно вдивляючись в дещо розмите зображення Софії. Потім розповіла, що телефонує, бо шалено скучила. Софія розкусила її за дві секунди і прямо спитала, що сталося. Ірина якось злякано скосила погляд десь вбік, а тоді зітхнула.

— Давай, кажи, — нетерпляче промовила Софія. — Ти ж там не одна, так?

— Не одна.

Зображення Ірини поплило ще дужче, а тоді Софія побачила чіткий анфас Марії.

— Що у вас таке? Все добре, чи сталося щось? — спитала злякано.

— Ми Андрія бачили, — випалила Ірина, теж намагаючись потрапити у кадр. — Марічка бачила.

— О! — Софія на мить заклякла, а тоді продовжила. — Он як!

— До Миколаєва їде, — продовжувала Ірина, не звертаючи уваги на стусани Марії. — Назовсім.

— То нехай собі їде, — спокійно відповіла Софія.

— Про тебе питав, — Ірині, здавалося, хтось язика розв’язав з вузла.

— Нічого особливого. Навіть нема чого в голову брати, — не витримавши, обірвала Ірину Марія. — Краще скажи, як ти. Справді все добре?

— Так, а хіба по моєму обличчю не помітно? — розсміялася Софія. — Сніг бачиш? Його тут так багато, а до ранку, певно, взагалі все засипле. Марічко, це казка. Я в казці, як ви того й хотіли.

— Та мабуть що так і є, — задумливо зсунула брови Марія, зиркнувши на Ірину, але та лиш плечима стиснула.

— Що там Алекс? — Марія почухала кінчик носа.

— Все гаразд, все чудово, — Софія не втримавшись усміхнулася Александеру, що стояв трохи осторонь. — Все… Казково.

— Ти що там виробляєш, дівчино? Чого сяєш, мов ялинка на Хрещатику? — Ірина втиснулася поряд з Марією.

— Нічого. Просто я така вдячна вам за цю подорож, що словами не описати. Тепер у вашому довічному боргу.

— Може й так, — знов почухала перенісся Марія. — А де там наш Алекс? Ірця привітатися хоче. Правда, ж?

Ірина поперхнулася слиною від того питання, але героїчно взявши себе в руки, ствердно захитала головою.

— Я так і знала. Він поруч зі мною, — Софія підійняла телефон на витягнутій руці, аби Александер потрапив у кадр і всміхнулася. — Ти була права, він геть не пам’ятає українську.

Настав момент істини. Дівчата ледь носами не встромилися у монітор ноутбука Ірини. Обидві водночас присвиснули від несподіванки.

— Ти впевнена, що то не він? — прошепотіла Марія.

— Й близько ні, — одними вустами відповіла Ірина.

— Що там кажете? Через заметіль зв'язок гіршає, — Софія намагалася розчути їхні голоси.

— Ну, привіт, Александере, — розтягуючи кожне слово, англійською мовила Ірина.

На секунду запанувала тиша. Напруження зависло в повітрі навколо Александера, а тоді разом зі сніговими пластівцями впало додолу.

— Привіт, — натягнуто відповів він.

— Рада знайомству, — додала Марія. — Дуже рада знайомству! Тітка Галина шле вітання!

Що щось не так, врешті відчула й Софія. Вона спохмурніла, кинула короткий погляд на Александера й дівчат, а тоді продовжила українською:

— Що таке? Що з вами? Чому ви так якось холодно з ним? Людина прихистила мене в себе вдома виключно по доброті душевній, годує за свій кошт, третій день розважає та дарує мені справжню різдвяну казку, а ви якісь… Що не так?

— Соню, — Ірина скривилася, наче наступної миті збиралася заплакати. — Люба, послухай…

— Відпочинь там гарненько, бо ж повертатися скоро, — різко обірвала її Марія. — Ти маєш бути в аеропорту двадцять сьомого. Чув, Алексе, двадцять сьомого?

Останню фразу Марія мовила англійською з відчутним натиском.

— Можете не хвилюватися, — так само стримано відповів Александер. — Я обіцяю.

— От і чудово. Чудово! Гарного вечора, дорогенька, розважайся, але звісно май голову на плечах, не злітай там геть з котушок, — навіть не давши попрощатися Ірині, Марія миттєво вимкнула відео-зв'язок.

— Чи ти здуріла? — шокована Ірина закліпала очима, жуючи пухкі вуста.

— Ти бачила її? Вона такою щасливою певно ще з роду-віку не була. Двадцять сьомого буде в аеропорту…

— І ти йому віриш? Може він маніяк якийсь. Так і є. Інакше хто він? — запротестувала Ірина.

— На маніяка геть не схожий, — задумливо відповіла Марія.

— Відколи це ти в маніяках розбираєшся? — набурмосилася Ірина.

— Нехай насолоджується своєю казкою до кінця. І неважливо, хто їй ту казку дарує, — так само задумливо відповіла Марія.

— В тебе вже геть дах поїхав? — Ірина ледь дар мови не втратила, зачувши, що сказала Марія. — Наша улюблена подруга в чужій країні, з якимось чужим мужиком, котрий видає себе за мого брата не зрозуміло нащо і для чого. А ти так спокійно кажеш їй розважатися. Ти точно вже з глузду з’їхала!