Софія пам’ятала, що Александер обіцяв їй напередодні щось приготувати, але тактовно мовчала, хоча дуже вже хотілося побачити його на кухні та у фартухові. Вона аж усміхнулася з тієї думки.
— Що там тебе так веселить? Давай, ділися, — Александер глянув на неї, звертаючи на перехресті в бік сектору, де знаходився його будинок.
— Нічого, я просто відчуваю себе цілковито щасливою, — стиснула плечима Софія. — Напевно я погана людина. Жахлива!
— Чому? — щиро здивувався він.
— Бо ж всі наречені, з котрими вчинили так, як вчинили зі мною, мають щонайменше місяць ридати в подушку і навіть думати забути про те, що життя продовжується, — в голосі її і справді звучали нотки провини.
— Лише в твоєму розумінні, — не погодився Александер. — Ти маєш радіти, маєш усміхатися, хоча б тому, що тобі неймовірно пасує усмішка. Ти маєш бути щасливою, Софі.
Софія шкірою відчула сум в тих його словах. Навіть не сум, а щось інше, щось таке, чому ще поки-що не могла дати точну назву. То вже було не вперше за вечір і починало хвилювати. Софії здавалося, що Александер в такі моменти ставав якимось дуже нещасним.
Нічого вони вже не готували. Александер замовив їжу з доставкою з ресторану неподалік і повечерявши та прибравши за собою, причому разом, вони зручно вмостилися у вітальні. Александер відповів на декілька дзвінків, котрі відхилив, коли вони були в Гамла Стані, Софія писала повідомлення матері, братові та дівчатам, а тоді всоте переглядала купу своїх фотографій, тихенько прислухаючись до побіжної розмови Александера з кимось. Він про щось жваво говорив шведською, час від часу всміхаючись та хитаючи головою. Єдине слово, що зуміла зрозуміти Софія, була назва Старого Міста. Внутрішні чуття підказували їй, що то телефонувала матір, бо так він міг спілкуватися лише з мамою.
Раптом Софія задумалася над тим, що навіть не спитала його про особисте. Від Ірини знала в декількох словах, що Александер не одружений, але вже познайомившись з ним, дуже сумнівалася, що він один. Можливо він мав плани зі своєю дівчиною, а вона, Софія, все зіпсувала своєю недоречною появою.
Коли Александер поклав телефон та підвівшись підійшов до комоду, щось шукаючи, почала розмову, але трохи здалеку:
— Певно тобі треба бути сьогодні в іншому місці, а натомість мусиш розважати мене.
— Зовсім ні. Я ж тобі казав, що не маю особливих планів на це Різдво, — всміхнувся Александер. — А знаєш, що всі шведи обожнюють настільні ігри? Ти ніколи не помилишся, якщо подаруєш одну з них.
— Я це запам’ятаю, — широко всміхнулася Софія. — І багато ж в тебе таких ігор?
Александер якраз поклав на журнальний столик декілька барвистих коробок і всміхнувся:
— І це лиш десята частина. Ми любимо грати, коли збираємося з друзями.
— Це круто. Ми з дівчатами теж обожнюємо проводити час разом, щоправда тепер то рідко вдається. Всі по роботах, а у вихідні хочеться просто лежати тихенько в ліжечку і аби ніхто не чіпав, — Софія зацікавлено глянула на написи на коробках — звісно ж не розуміла жодного.
— А ким ти працюєш? — поцікавився Александер, сідаючи навпроти неї на підлогу.
Софія теж зсунулася з дивану на м’який килим і взяла до рук одну з коробок:
— Я консультант у відділі парфумерії в одному з торгівельних центрів. А ти?
Александер кинув на неї блискавичний погляд, а тоді всміхнувся:
— Ірен тобі хіба не розповідала?
— Та щось там балакала, наче ти у якійсь фірмі працюєш, а от ким не казала. Щось з комп’ютерним забезпеченням, вірно?
— Майже в яблучко, — продовжував натягнуто усміхатися Александер, пильно вдивляючись в її зосереджене обличчя. — На комп’ютерах я й справді розуміюся.
Софія кивнула:
— О, це ж Джанга! Таку я знаю. Колись племінникам купувала схожу штуку в Україні.
— Зіграємо? — Александер підморгнув. — Проте в ній мене вистачає хвилин на десять не більше.
— Мене теж, — розсміялася Софія. — До речі, я не зовсім-таки бум-бум у Скандинавській культурі.
— Так-так, а це вже цікаво, — розсміявся Александер, викладаючи башту з дерев’яних брусочків.
— «Вікінгів» дивилася, — гордо заявила.
— Ні! — протягнув Александер. — Бути такого не може.
— Перші три сезони, — ствердно хитнула головою.
— І хто ж твій улюблений персонаж? — запитально звів брови Александер.
— А ти теж дивився? — примружила очі Софія.
— Улюблений серіал, — зізнався.
— Тоді вгадай, — Софії здалося, що то знову нею керує гльог, бо на тверезу голову вона б ніколи не дозволила собі кокетувати з малознайомим хлопцем за декілька днів після того, як її кинув наречений.
Александер якщо й помітив оте її наївне кокетство, навіть виду не подав і цілком серйозно мовив:
— Маю подумати. Ти таку відповідальну місію на мене поклала, що я аж розхвилювався.
— Припини, — Софія розсміялася. — Це досі за мене гльог говорить.
— От тільки не треба все на невинний напій перекладати, — усміхнувся він, а тоді задумливо торкнувся кінчика носа. — Отже хто ж то може бути… Три сезони… Зачекай хвильку… Знаю!
— Кажи, якщо знаєш, — Софія спробувала бути серйозною, але в неї ніяк не виходило.
— Флокі! — відповів Александер. — Точно він.
— Але як? — Софія аж рота відкрила. — Я не розумію. Як це? Як?
Александер вишукано схилив голову, а тоді переможно розсміявся:
— Чесно? Я й гадки не маю. Справді вгадав.
Софія кивнула:
— Обожнюю його!
— Вгадав може тому, що він і мій улюблений персонаж. В дечім ми з ним навіть схожі, — на мить Александер спохмурнів, а тоді розсміявся.
— Ти теж десь тишком-нишком будуєш дракари? — Софія в чергове за вечір зловила себе на думці, що безсоромно роздивляється його витончене, дещо аристократичне обличчя.
— Тільки нікому ні слова, — Александер знову підморгнув їй і кивнув на башту. — Ти перша.
Софія кинула кості і спробувала витягнути перший брусочок з цифрою 22:
#2272 в Жіночий роман
#10083 в Любовні романи
#3919 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 31.01.2021