Розділ 6

Холод й справді більше не відчувався, зате Софія відчувала приємне поколювання у кінчиках пальців і легке запаморочення. Вона не могла назвати себе п’яною, просто настрій став більш піднесеним, а непотрібні думки наче стерлися з пам’яті. Не хотілося навіть згадувати про Андрія та те, як він вчинив з нею, натомість хотілося отак мовчки йти поруч з Александером та слухати його приємний тихий голос, навіть не вслухаючись в те, що саме він розповідає.

 — Гей! Ти як? — запитав, дбайливо поправляючи їй шарфика.

Від того жесту Софію охопила солодка млість і вона лиш хитнула головою у відповідь.

— Щось ти притихла? Мені навіть якось не по собі, — пожартував Александер.

— Хочеш сказати, я надто балакуча? — звела брови вона.

— Якщо не рахувати останніх трьох годин, то ні, — засміявся. — Зовсім ні.

Софія вдавано насупилася і легенько штовхнула його ліктем під бік.

Продовжуючи всміхатися, Александер раптом запитав:

— То що ж там в тебе за історія сталася в Україні?

В першу мить, як вона почула питання і мозок активно ще його опрацьовував, в душі спалахнув гнів — Александер не мав права питати, бо своїм питанням перекреслив чарівний настрій, котрий панував між ними увесь вечір, а потім той гнів погас.

Софія стиснула плечима:

— Я думала, Ірина все тобі розповіла.

— Лише загальну картину, — відповів. — Я гадав, ти все ж розповіси більш детально.

— Та нема деталей, — натомість гірко всміхнулася вона. — Про мене можна знімати кіно.

Александер з усмішкою кивнув:

— Це точно.

— Ні, справді. Такий сюжет пропадає: наречена, котру покинули просто в день весілля, написавши два слова пояснень у повідомленні, — Софія продовжувала усміхатися, але усмішка та була гіркою наче полин.

Александер раптово зупинився, вдивляючись у її обличчя:

— Це не може бути правдою.

— Чого ж? — продовжувала вдавати веселощі Софія. — Це чиста правда. Декілька днів тому мало відбутися моє весілля. Я чекала свого нареченого у готельному номері, бо звідти мала розпочатися наша фотосесія. Гості вже потроху збиралися, ресторан був замовлений, я навіть встигла зробити макіяж та одягнути сукню. А тоді він скинув повідомлення, що не приїде. Кінець.

Александер декілька разів кліпнув очима, намагаючись звести докупи свої думки та сформулювати хоч якусь відповідь, але йому не вдавалося. Розгублено та якось навіть винувато він дивився на неї, геть не помічаючи перехожих, що поспішали повз них тротуаром. Софія врешті відчула, що усміхатися вже не сила і ковтнувши гострий мов бите скло клубок у горлі, відвела погляд у бік Зеленої зони, прикрашеної оленями та рядом невеликих ялин, обвитих яскравими кольоровими гірляндами.

 — Софі, я навіть не знаю… Не знаю, що сказати, — врешті промовив тихо, а тоді раптом обхопив її за плечі, м’яко пригортаючи до грудей.

Софія завмерла, бо не очікувала нічого подібного. На мить перед очима з’явився Андрій і виникла думка відштовхнути Александера, але блискавично розтанула. Софія знала, що більше нічого не винна колишньому нареченому, нічим вже не зобов’язана. Зрозумівши, що немає жодного спротиву з її боку, Александер обійняв Софію міцніше, опускаючи загострене підборіддя на її м’яку шапку. Її долоні зрештою невпевнено торкнулися його спини, але обійняти Александера у відповідь Софія все ж не наважилася.

М’яко вивільнившись з його обіймів, всміхнулася, але хоч і змучено, зате вже не фальшиво:

— Дякую. Мені справді це було необхідно.

Александер все дивився на неї і сам собі дивував, що погляду відвести від її обличчя не може. У Стокгольмі були сотні, а може й тисячі блакитнооких блондинок, але він міг заприсягнутися, що ще ніколи не бачив таких глибоких світло-блакитних очей, такої гіпнотичної усмішки, такого мелодійного голосу. Сам собі дивував, бо дивлячись на Софію відчував, як пришвидшується його серцебиття.

— Здається, тепер я розумію, що ти мав на увазі, коли казав, що ваша романтика проявляється в дечому іншому. Я навіть не про романтику як таку, а про те, що вона дорівнює піклуванню та готовності прийти на допомогу близькій людині в будь-який момент, — додала Софія, намагаючись не помічати його збентеження та розгубленість. — Дякую тобі ще раз.

— Софі, послухай, я…— Александер посмутнів ще дужче, на його симпатичне обличчя впала тінь, а погляд згас.

— Більше не треба слів. Сьогодні такий казковий вечір, а завтра Різдво. Стокгольм такий сяючий, навколо справжня казка, а ти такий… — Софія зачаровано дивилася на нього, підбираючи потрібні слова. — А ти такий затишний, що я не хочу більше говорити і думати ні про що погане. Добре?

Александер вагався якихось декілька секунд, а тоді покірно кивнув та усміхнувся своєю вже звичною усмішкою.

— Здається мене вже добряче розвезло од того гльогу і може було б краще, якби ми додому поїхали, але мені ще зовсім не хочеться, — закліпала густими віями Софія, мило зиркаючи на нього.

— Ти вмієш вмовляти, я просто не в змозі тобі відмовити, — розсміявся Александер. — Гаразд! Поведу тебе ще в одне місце, воно тут, недалечко. Ти вмієш кататися на ковзанах?

Мовби мала дитина, широко розплющеними очима Софія дивилася на величезну льодяну ковзанку, котра розташувалася просто під відкритим небом ледь не в самісінькому центрі Стокгольму, оточена строкатим різдвяним ярмарком. Все навколо яскріло від тисяч вогників гірлянд, котрими були прикрашені дерев’яні ятки, ніздрі солодко лоскотав аромат хвої, карамелізованих яблук, солодких булочок з шафраном та вже знайомого Софії гльогу, а навпроти, всього за декілька метрів, сяяла головна шведська ялинка — розкішна красуня, яка мовби щойно зійшла з сувенірних листівок.

— Це неймовірно! Феєрично! — прошепотіла Софія, хапаючи Александера за руку. — Інших слів я не маю.

Він всміхнувся, прямуючи до оформленої хвойними гірляндами та блискучими скляними сніжинками арки, котра вела безпосередньо на ковзанку.