Розділ 5

Спала Софія погано, але в тому не було дивини, бо таке траплялося кожен раз, коли вона ночувала не вдома. Потрібен був час, аби елементарно звикнути до нового місця. Прокинулася від власного внутрішнього будильника, а не від того, котрий миготів на телефоні, до сьомої залишалося якихось двадцять хвилин. На кухні почувся тихий шум, а потім клацнули вхідні двері — Александер пішов на роботу.

Перевіривши, чи ще має на телефоні вай-фай, Софія написала коротке повідомлення матері та дівчатам, що в неї все чудово і за годинку-дві вона йде гуляти передріздвяним Стокгольмом. Від усвідомлення того, в душі Софія відчула солодкий трепет та приємне хвилювання. Навіть дивно стало, що знову відчуває радість. Чогось думала, що смак радості та щастя вона вже ніколи не відчує.

Знову згадався Андрій.

Софія думала про нього, коли прибирала на дивані, коли вмивалася та чистила зуби, коли готувала собі чай, коли гріючи руки об чашку з різдвяними ілюстраціями дивилася у вікно на метушливу Сульну. А тоді погляд її впав на лист з блокнота, де англійською був прокладений маршрут від Александерового під’їзду аж до Седдермальму, нижче ж коротенький месседж, що двері замикаються автоматично, досить просто грюкнути ними. З усмішкою хитнувши головою, Софія продовжувала роздивлятися малюнок. Навіть розгнівалася сама на себе, що не дуже гарно висловлювалася про Александера Ірці, а він виявився досить милим та приємним.

Перші незручності почалися вже тоді, коли Софія зрозуміла, що немає номеру телефону Александера, а отже не може зв’язатися з ним, якщо раптом виникнуть якісь питання.

— Ой, Соню, досить вже! — скопіювала вона голосок Ірини. — Не маленька дівчинка, якось сама розберешся, що й до чого.

До того ж, як і пообіцяв напередодні, Александер позначив хрестиком місце, де вони мають зустрітися близько четвертої.

Контраст з Україною, котрий Софія не встигла помітити вчорашнім вечором, виявився дуже чітко відчутним — на вулиці було добряче холодно. Софія навіть задумалася над тим, чи не промерзне в одязі, котрий взяла з дому. Покопирсавшись у валізі та витягнувши свій найтепліший светр, накинула пальто та обмотала шию шарфиком, а тоді рушила з квартири. Як і написав Александер, вона сумлінно грюкнула дверима, а тоді боязко озирнулася навкруги, але нікого на щастя не було. Зрадівши, швиденько вийшла на вулицю і за декілька секунд вже натягала свої рукавички. Навіть не збиралася їх брати, то Марія кинула про всяк випадок до валізи. Тепер Софія їй подумки подякувала.

Софія йшла не поспішаючи, бо не було куди поспішати і не було бажання. Її вражало все, на що наштовхувався погляд блакитних очей. Найпершим, що справді запам’яталося, виявилася безліч так званих Зелених зон. Вони звісно не були зеленими у грудні, але виглядали досить мило. Дивувало, що кожен вільний клаптик землі природолюбиві шведи не використовували під будівництво магазинчиків, закусочних, кав’ярень чи просто генделиків, а засаджували квітниками, або ж залишали взагалі недоторканими. Час від часу Софії здавалося, що вона силою думки перемістилася до суворого скандинавського лісу, в котрому серед струнких хвойних дерев де-не-де видніються величні кам’яні брили.

Як виявилося трохи пізніше, розраховуватися готівкою у Стокгольмі було не доречно, тому Софія купила собі проїзний білет на автобусній зупинці. Просто скористалася своєю розрахунковою карткою, вставивши її у невеличкий автомат, чимось схожий на славнозвісний R2-D2*. Забравши з нього синю пластикову картку з написом SL Access card, Софія за декілька хвилин вже вмостилася на сидінні біля вікна такого синього автобуса з абревіатурою SL. Автобус прямував до Нормальму — жвавого комерційного  району, котрий безпосередньо межував з серцем Стокгольму.

За весь час, з миті, коли вийшла з квартири у Сульні, Софія вже сто разів встигла подумки подякувати Александеру за його малюнок. В ньому було настільки зрозуміло та доступно показаний маршрут до центру міста, що заблукати чи навіть заплутатися у Софії просто не було шансів.

Зійшовши неподалік від церкви Святої Клари, Софія не стала мудрувати й пішла вздовж Кларабергсгатан до площі Сергеля. Саме звідти починався її піший тур. Площа виявилася доволі великою, затишною і також оздобленою безліччю різдвяно-новорічних прикрас. В центрі її височів чудернацький монумент, стиль котрого Софії був геть незнайомий, а навколо нього витанцьовували фонтани. Обабіч розташовувалися різноманітні будівлі, серед котрих можна було помітити як адміністративні, так і розважальні: на кшталт торгових центрів та симпатичних закладів харчування.

Непомітно пробігло декілька годин, а Софія все ще роздивлялася цікавинки Нормальму, поступово наближаючись до самого серця Стокгольму — Гамла Стану.

Саме біля мосту, котрий вів безпосередньо до Старого Міста, Софія й мала чекати Александера. Він навіть написав назву ресторанчика, куди вона може зайти та смачно пообідати. По дорозі до мосту Норрбро встигла відвідати музей Середземномор’я і вийшла звідти зачаровано-враженою. Навіть здивувалася сама собі, бо ніколи не цікавилася музеями раніше.

Глянувши на годинник на телефоні, Софія здивовано відмітила, що вже була за чверть третя. Обід давно минув, але вона голоду не відчула, бо з головою занурилася в піднесену атмосферу, котра панувала навколо. Телефон тріщав від сотень світлин, зроблених всюди, де вона встигла побувати.

Вже будучи впевненою, що Александер поганого не порадить, Софія зайшла до рекомендованого ним ресторану та замовила собі перекус і чашечку ароматного трав’яного чаю, бо кави зовсім не хотілося. Смакуючи гарячим напоєм, Софія переглядала світлини на телефоні, видаляючи ті, що геть не вдалися. Раптом наткнулася на ту, котру сама зробила в готелі до приїзду фотографа у день весілля. Те селфі вдалося, на ньому було помітно лише її усміхнене обличчя та ліф сукні, романтично вкритий краєм мереживної фати. Світлина була зроблена за якихось двадцять хвилин до того, як Андрій надіслав своє повідомлення.