Розділ 4

Нічний Стокгольм був не просто красивим. Він вражав своєю святковою ілюмінацією, своїми яскравими вогнями, своїми різдвяними вінками й хвойними гірляндами, а ще снігом. Справжнім, пухким блискучим снігом, котрий вільно лежав на дахах будівель та газонах, акуратно згорнутий з тротуарів у рівненькі валики.

— Ти не повіриш, але я скучила за отакими зимами. У нас вже давно немає снігу. Ще підлітком я була твердо впевнена, що нехай Новий рік без снігу, але безсніжне Різдво просто неможливе. З кожним роком розумію, що в цьому світі можливо все, — сумно всміхнулася Софія.

Александер на мить затримав на ній свій погляд, а тоді кивнув:

— Співчуваю! Я досі не уявляю Різдво без снігу. Для мене то дорівнює Армагеддону, не інакше.

— О, ти теж з вимираючого виду? — засміялася Софія. — З романтиків.

Зрозумівши врешті, про що мова, Александер розсміявся:

— В наш час то швидше дивацтво, аніж таке, чим варто пишатися.

— Категорично не згодна. Можна бути сильною особистістю, але разом з тим залишатися романтиком. Це важко, але таки можливо, — твердо заявила Софія. — До речі, а де ми вже?

— Марста, — відповів Александер. — Ми за сорок кілометрів від Стокгольму, але це швидкісна траса, тому вже скоро будемо в місті.

— Це типу передмістя? — перепитала Софія зацікавлено.

— Селище, — виправив Александер.

— Ти давно був в Україні, так? — чогось згадала Софія. — Ірина казала, що з тих пір, як померла бабуся, твої батьки не приїжджали. Це десь років двадцять?

— Десь так, — кивнув Александер. — Я вже й не пам’ятаю точно.

— Воно й не дивно, що української геть не розумієш, — всміхнулася Софія.

— А ти бувала раніше у Стокгольмі? — натомість спитав він. — Взагалі у Північній Європі була?

— Ні, ніколи. Я мало знаю про Швецію, — винувато примружила очі Софія. — Якщо дуже чесно, то взагалі нічого про неї не знаю.

— Ну про те, що це монархічна країна, знаєш точно, — Александер глянув на неї, а тоді звів темні брови. — Як Великобританія. У нас теж досі існує королівська династія.

— Овва! Навіть гадки не мала, — не стала брехати вона.

— Схоже роботи у мене не початий край, — вдавано зітхнув Александер.

Софія знову розсміялася і він не зміг приховати від неї свій захоплений погляд:

— От тільки цього не треба. Вже три місяці, як я репетиторством з англійської займаюся зі школярами, тому повір на слово, зі мною ще не все так погано.

— Що ти-що ти! Твоя англійська дуже непогана. Underbar*! — вигукнув сміючись він.

— Це вже якою? Шведською? Ти знаєш її так добре?

— Розмовну знаю непогано, а з граматикою трішки складніше, — стиснув плечима Александер.

Софія ще щось хотіла запитати, але всю її увагу раптом привернули величезні фігури оленів, прикрашені сріблястою ілюмінацією. Забувши про все, мов дитя перед іграшковою крамницею, вона роздивлялася величезних красенів, котрі були запряжені у розкішні ілюміновані санчата.

Навіть не помітила Софія, роздивляючись різдвяну красу навкруги, як автомобіль плавно перетнув кордони шведської столиці і Александер спрямував його у південному напрямку — саме там знаходилися житлові квартали.

— Слухай, може б нам зупинитися біля якогось супермаркету? — Софія врешті полишила свої роздивляння стокгольмських вулиць. — Я куплю щось до чаю.

— Жартуєш? — всміхнувся Александер. — Ти ж моя гостя!

— Але мені якось не зручно, — знітилася вона.

Александер в чергове звернув у бік і вони, оминувши величезне залізничне депо,  опинилися на доволі жвавому дорожньому кільці.

— Як називається твій квартал? — поцікавилася Софія. — Щось не бачу назв ніде.

— А Ірина тобі не казала? — Александер всміхнувся, але якось не весело.

— Ні. Вона мені взагалі нічого не розповідала. Сама мало що знає певно.

— Сульна. Це район Сульна, але його можна спокійно називати окремим собі містечком. Взагалі Стокгольм лежить аж на чотирнадцяти малих острівцях, чула таке? Певно, що ні, — засміявся Александер, врешті паркуючи автомобіль на паркомісце поряд з іншими.

— Нічого собі, — Софія стиснула плечима. — Тобто кожен острів, це маленьке містечко, котрі разом і утворюють вашу столицю?

Александер натиснув на сигналізацію і вони повільно попрямували до житлового комплексу, що виднівся перед очима:

— Щось таке. Всі ці острови з’єднані між собою безліччю різноманітних мостів і саме тому Стокгольм ще називають північною Венецією. Чесно кажучи, шведам така назва не дуже подобається, бо ми хочемо бути індивідуальними, а не чиїмось північним аналогом. Навіть якщо то й одне з найромантичніших міст світу.

— Шведи не романтики? Дивно, в дорозі з Марсти я начебто чула інакше, — звела брови Софія.

— Наша романтика проявляється в дечому іншому. Я думаю, ти скоро сама побачиш і зрозумієш, — загадково всміхнувся Александер.

За хвилину вони опинилися в акуратному та по-скандинавськи затишному під’їзді чотирьохповерхівки і сходинами підійнялися на третій поверх.

Нехай Софія й практично нічого не знала про Стокгольм, але про скандинавський стиль таки чула. Їй подобалося екстер’єрне оформлення будинків у стилі шале, подобалася деревина, камінь та пастельні кольори в декорі. Саме з таким асоціювалася Швеція і зайшовши до квартири Александера, саме таке Софія планувала побачити. Вона не помилилася.

Невелика квартира-студія була оформлена в сіро-білих кольорах, містила мінімум меблів і то тих, котрі дійсно необхідні. Світлі стіни, світлий диван, декоративний камін на центральній стіні, а над ним телевізор, декілька тумб та відкритих поличок, зате багато картин, всі як одна з неймовірними зимовими пейзажами. Нічого зайвого і все до місця.

— Прошу! — чемно запросив Александер, киваючи на диван. — Давай допоможу з пальто.

Софія вдячно простягнула йому пальто та полишивши валізу у крихітному передпокоєві, пройшла у вітальню. Певно Александер ввімкнув світло десь позаду, бо кімната враз наповнилася затишними жовтуватими вогниками від ламп у прозорій скляній люстрі.