Софія була впевнена, що такої дурні, після її невдалого весілля звісно, світ ще не бачив. Вона ніколи не вчиняла так, як збиралася вчинити в той вечір. Йти на повідку у Ірини означало набрати купу неприємностей собі на голову, а Марія хоч і була розсудливою, та завжди обирала якісь вкрай радикальні шляхи у вирішенні проблем.
Невпевнено тупцюючи біля своєї валізи, Софія раз у раз подивлялася на подруг, котрі стояли біля кавового автомату, про щось перемовляючись. В душі, окрім тривоги і збентеження, починала збурюватися злість.
— Казна-що! — заявила Софія, коли дівчата врешті наблизилися до неї.
— Ти чого? — всміхнулася Ірина. — Що таке?
— Я не полечу, — заявила. — Вчора, коли я погодилася, була в стані якогось афекту, чи що. А сьогодні все гарненько обдумавши, зваживши всі…
— Ой, замовкни! — відмахнулася Ірина.
— Ти боїшся? — здивувалася Марія. — Чого?
— Вчора мій наречений не приїхав на наше весілля, я стала посміховиськом на все місто, моя тітка порадила записатися до психолога, а матір тричі запитувала чи надовго я у ванній, бо певно думала, що можу собі щось заподіяти. Сьогодні я лечу до країни, де ніколи не була, мови котрої не знаю, де не маю жодного друга чи знайомого…
— Там є Алекс, — всміхнулася Ірина.
Навіть Марія на те очі закотила не втримавшись.
— Ірцю, то навіть не смішно. Я не полечу! — відмахнулася Софія.
— Припини. Я не сміюся. Я вже тобі казала, що все буде круто. Я написала Алексу і коротко пояснила ситуацію. Він чекатиме тебе у Арланді. Тобі навіть не доведеться очікувати, бо він знає твій час прибуття і вже буде на місці. Все окей, — затріскотіла Ірина.
— Господи, та ти того Алекса сама не знаєш до пуття, не боїшся мене до нього відсилати? — огризнулася Софія, з надією поглядаючи на Марію, але та не повелася.
— Александер мій брат! Троюрідний, так, але ж таки брат. Маєш рацію, ми бачилися востаннє, коли ще обоє під стіл пішки ходили, але я час від часу з ним спілкуюся і він класний. Він не маніяк і не псих. Працює айтішніком у досить престижній стокгольмській фірмі, на хвилиночку, — трохи образилася Ірина.
— Софійко, тобі треба змінити обстановку, ти й сама це розумієш, тому не опирайся. Алекс пообіцяв Ірці, що ти гарненько відпочинеш, він покаже тобі місто та все найцікавіше, що є у різдвяному Стокгольмі. Все буде прекрасно, — підтримала Ірину Марія.
— Але ж я ніколи…
— Так, ти ніколи не робила шалених вчинків, ми знаємо, то може якраз час зробити хоча б один такий, щоб на все життя запам’ятався, — мовила Марія.
— Ти нічого не втрачаєш, — Ірина всміхнулася і обійняла її. — Чесно.
— Я знаю, — прошепотіла Софія, обіймаючи її у відповідь. — Вибач!
Марія підбадьорливо поплескала її по плечу:
— Час на літак. Не бійся і віднайди свою казку, сонечко!
Глибоко вдихнувши, Софія врешті згідно хитнула головою та стиснувши ручку валізи подалася в бік диспетчерської кабінки.
Марія та Ірина з усмішками спостерігали за тим, як Софія швидко пройшла реєстрацію і змахнувши їм на прощання, розчинилася серед пасажирів стокгольмського авіарейсу.
— Ми це зробили, — врешті видихнула Ірина.
— Навіть не віриться, — всміхнулася Марія.
— Чесно, я до останнього не вірила, що вона здасться так легко. Очікувала чого завгодно, але не такої покірності, — Ірина звернула в бік виходу з аеропорту.
— Думаю, вона ще досі в шоковому стані, тому не усвідомлює повністю, що діється і що робить, — продовжувала всміхатися Марія, ковтаючи прохолодне вогке повітря, коли вони опинилися на вулиці.
— Мабуть, — погодилася Ірина. — Щиро вірю, що їй вдасться забутися, хоча б на ці декілька днів.
— Слухай, — Марія вмостилася на водійське сидіння свого Форда й запитально звела брови, — а чого це ти так розпиналася їй про Алекса? Ти що, боронь Боже, їх звести хочеш? Вона тебе приб’є, як повернеться.
— Навіть не думала ні про які зводини. Чесно, — відмахнулася Ірина. — Алекс милий хлопчина, але він не в Софійчиному смаку однозначно. Такий собі, нічого особливого.
— Ну, гаразд, — видихнула Марія. — А що ти йому сказала? Взагалі про ситуацію?
— Ну, — Ірина на мить вдавано задумалася, формулюючи відповідь. — Нічого конкретного, лиш те, що Соню треба підбадьорити та розвеселити. Може до того часу, як вона повернеться, вся балаканина про весілля хоч трохи вщухне.
— Загадай це у новорічну ніч, — зітхнула Марія.
— І ти теж, — сумно всміхнулася Ірина
— Зв’яжешся з ним, коли додому повернешся? — поцікавилася Марія, вправно звертаючи на перехресті.
— Ні. Ми домовилися, що я не турбуватиму їх. Алекс все розповість вже після того, як Софія полетить назад до України, — хитнула головою Ірина.
— Чого так? — здивувалася Марія.
— Аби вона геть забула про все, що залишила вдома, — відмахнулася Ірина. — У Алекса свої методи допомоги. Так, може він й трохи дивний.
— Він трохи псих, — скривилася Марія.
Софія нервувала шалено. Літаком летіла вперше і хоч рейс був досить приємним, все ж почувалася не комфортно. Переліт займав декілька годин і за той час можна було навіть задрімати, але Софія не змогла. Натомість розсіяним поглядом вдивляючись у спинку сидіння попереду, все прокручувала в уяві останні місяці перед весіллям. Намагалася вловити у вчинках та словах Андрія хоч якийсь натяк, що щось пішло не так. І не могла.
Все було добре. Все було чудово. Все було ідеально. Але ж як відомо, коли дуже вже все ідеально, то обов’язково з часом вилазить казна-що.
Плакати Софія собі заборонила ще вдома, тому лиш шморгнула носом, краєм ока помічаючи невдоволений погляд сусіда, котрий сидів біля вікна. Зімкнувши повіки, Софія схилила голову в бік проходу між сидіннями і до кінця перельоту навіть не глянула в його бік.
Те, що вона вже не в Україні, Софія відчула в ту ж мить, як опинилася у п’ятому терміналі аеропорту Арланда. Гомін стояв такий, наче вона у вулик потрапила, безліч мов змішалися в один монотонний шум, котрий час від часу розбавляв механічний голос диспетчера. А ще за вікнами лежав пухкий сніг, блакитним маревом підсвічуючись від ліхтарів.
#2272 в Жіночий роман
#10083 в Любовні романи
#3919 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 31.01.2021