Розділ 2. Орел

Скерований словом наставника, тієї ночі Олівер осідлав свого коня, і скакун поніс його за межі замку, а їхній слід замітали снігом вірні зимові вітри. Якби на ранок хтось і почав пошуки, ніхто би не знав, де шукати улюбленого сина короля і королеви.

Поза межами велетенського міста не було жодного сліду людської руки. Куди не глянь, тягнулися білі простори, кришталем виблискували замерзлі озера, давали прихисток від вітру не підкорені ніким хвойні ліси, чиї верхівки підпирали небеса. А попереду на півночі — там, куди лежав шлях принца — височіли гірські хребти. Десять днів і десять ночей юнак рухався на коні в одному напрямку і досягнув підніжжя гір, коли від білизни́ в очах вже рябіло.

Не далеко зміг він просунутися далі гірською доріжкою. Довелося спішитися, аж поки вони не дійшли місця, де навіть кінь не міг пройти. Принц спинився, вкотре розбив табір, аби добре все обдумати, і мимоволі затримався поглядом на всіяній чорними крапками кучугурі снігу на величезному камені. А той сніг ворухнувся, стрепенувся і на очах Олівера набув рис гігантського величного птаха.

— Давно я не бачив тут людини, — сказав той орел. — Куди ти шлях тримаєш, юначе?

— На північ, — відгукнувся той, зачудований. — Вчитель сказав, що, рухаючись далі в цьому напрямку, я зможу дістатися місця, де зародився вічний холод.

— Гм. Я здогадуюся, яка твоя ціль. Що ж ти робитимеш далі?

— Зніму прокляття вічної зими.

Величний птах задумливо змахнув крилами і глянув на принца великими блискучими очима.

— Але ти не можеш пройти далі. 

— На жаль, це так, — визнав принц, шаріючись.

— Бачив я вже подібних до тебе, юначе. Усі вони бажали перебратися через хребет, кожного з них я переніс через гори, плекаючи надію, що комусь вдасться перемінити долю цього королівства. Я донесу тебе, як і усіх інших до цього, і хай буде так, як судилося.

Не міг принц відмовити несподіваному помічникові, але й не міг залишити свого коня напризволяще. Орел підказав йому, як вчинити, а Олівер і послухався: надійно прив'язав свого жеребця до каменю у печері неподалік, залишив йому воду і сіно, а тоді забрався на спину гігантському птахові, і той злетів, розсікаючи крилами холодне повітря.

— Чому ви допомагали усім перебратися через гірський хребет? — запитав у нього принц.

— Юначе, якщо хтось принесе весну, оживе весь тваринний світ. Мої менші брати і сестри більше не матимуть проблем із забезпеченням себе їжею. 

І це було дійсно так.