Розділ 6. Небезпечний шлях

Наступного дня Артур, взявши найнеобхідніше, таємно покинув рідний дім і вирушив у путь.

Спочатку дорога здавалася йому зовсім легкою.

Автобус, покинувши місто, неквапливо рухався серед вкритих снігом полів і дерев. Срібна дорога виблискувала, наче була прикрашена дорогоцінним камінням. Повз пролітали продуті зимовими вітрами містечка і села. Артур спостерігав, як дітвора, радіючи гарній зимовій погоді, каталася на санках і на лижах, грала в сніжки, різала ковзанами лід на сплячій під крижаною бронею річці.

Артур мружився від яскравого сонця. Раптом по обидва боки дороги потягнувся густий ялиновий ліс, і ледь помітне хвилювання охопило хлопчика.

Яскраве зимове сонце заховалось за серпанком.

- Селище Січове, - сказала старенька жінка, що сиділа поруч. -Тобі виходити...

Він зійшов на мерзлу землю, поправив рюкзак, озирнувся і пішов по бруківці в напрямку селища.

Вікна запорошених снігом хат були розписані морозом. Поруч з дворами завмерли в пухнастих снігових нарядах кущі та дерева.

На вулиці було порожньо, лише холодний вітер гудів проводами, віяло з димарів, та біля «сільмагу» стояло кілька людей, які очікували відкриття магазину після обідньої перерви.

Артур запитав у місцевих жителів, як краще йти, щоб потрапити у Горищі. Люди мовчки дивилися на нього, топаючи ногами, з ротів клубочився пар.

- У нас рідко хто туди ходить, - озвався нарешті  якийсь старий, погладжуючи рукавицею обмерзлі вуса. - Але якщо вже, онучку, тобі так потрібно, то йди прямо по цій дорозі до сільради, від неї візьми ліворуч... Дорога трохи в гору піде, через ліс. Через пару годин, дивись, може й дійдеш!

Артур подякував і пішов, відчуваючи погляди в спину.

Він звернув біля сільради. Далі почалася грунтова дорога, роз'їжджена машинами. Але чим далі він крокував, тим більше дорога звужувалася. І ось він уже  йшов по зимовому таємничому лісу. Наближався вечір, але навколо було світло від снігу.

Стало трохи моторошно, але підбадьорювали веселі вогники попереду. Пройшовши повз похиленого покажчика «Горищі», Артур увійшов в маленьке село, буквально засипане снігом. Підійшов до старого дому, який здавався казковою істотою, у хутряній шапці з діамантовими бурульками. Поруч височіла копиця сіна.

Артур боязко постукав у вкриту інієм хвіртку, а потім бахнув сильніше, чим викликав гавкіт собаки. На ганок хтось вийшов, цикнув на собаку. Зарипіла засувка, хвіртка повільно відчинилися. Людина з звислими вусами і в шубі, трохи сутулячись, повела Артура по розчищеній доріжці.

У будинку Артур як слід розгледів господаря. На його подив той був дуже схожий на літнього чоловіка з Січового - таке ж кругле обличчя з пишними вусами. Артур віддав йому золоту монетку.

- Довго ж ти йшов, - сказав господар, посміхаючись у вуса. - Я вже думав назустріч тобі внучку послати.

З сусідньої кімнати вийшла дівчинка зі світлим, ніби льон, волоссям.

- Нумо, онуко, накривай на стіл. Вечеряти будемо. Бачиш, гість наш з дороги, зголоднів, втомився, - сказав господар. - Мене звуть Артем Іванович. А прізвище моє Бублик. А це Світланка, моя внучка.

Сіли за стіл -  грубий, дерев'яний, як і вся обстановка в домі.

Далі господар запитав про те, як Артур добрався.

- Поки що добре, - сказав Артур, сьорбаючи борщ. - Дорога нормальна. Але, як я розумію, найважче попереду.

Артем Іванович кивнув.

- Правильно розумієш, хлопче, - сказав він, стукаючи ложкою. І тут же додав:

- Та ти їж, не відволікайся, тобі сил треба чималенько... Зараз й чай завариться, зігрієшся. Бо грітися тобі не скоро доведеться. Шлях довгий, по нашим снігах його легко не подолаєш! Лижі візьмеш...

Після вечері Світланка, онука господаря, яка перебувала у діда на канікулах, покликала його в сусідню кімнату, де на гарячій лежанці була готова постіль.

- Постіль встелена висушеними лісовими травами. Лягай, сил набирайся перед довгою дорогою, - трохи співуче сказала вона.

Ложе виявилося твердим, але як тільки голова Артура доторкнулася до подушки, він відразу занурився в сон.

Наступного дня Артем Іванович Бублик розбудив його рано - ще горіли над хатою сині зірки. Заголосили півні. Після сніданку Світлана напоїла Артура гарячим молоком і стали збиратися.

Старий простягнув Артурові торбинку з їжею, яку акуратно уклали в рюкзак. На дворі Світлана подала Артуру лижі з палицями.

Артем Іванович промовив:

- Візьми лижі, так буде вірніше. Умієш їздити? Внучка тебе проведе за село і подальший шлях покаже. Ну, а далі - сам!

Вийшли і не поспішаючи пішли по сільській вулиці. У хатах вже горіли вогні і топилися печі. Гавкали собаки. Біля домівок в пухнастих снігових нарядах стояли ялинки.

Світлана була мовчазною, про своє життя і навчання в невеликому селищі розповідала небагато.

Порадила:

- Ти багато не говори, а то горло простудиш. І сили економ - стануть в нагоді.