Розділ 5. Плани порятунку

Страждання матері і батька, їх переживання за молодшого сина було настільки глибокими, що Артур вирішив, щоб хоч трохи заспокоїти, повідомити їм, що Івась живий і здоровий.

Аркадій Миколайович і Наталя Петрівна відразу ж стали випитувати звідки ці відомості. Артур стійко тримався, але, під натиском сліз і прохань, був змушений коротко розповісти про містера С. Він тільки опустив дивні обставини їх знайомства, вигадавши туманну історію про раптову зустріч з цим громадянином на вулиці, після похорону тата Кіри.

Далі почалося жахливе - батько і мати кинулися розшукувати цього загадкового громадянина, і Артур не в силах був їх зупинити! Він крокував за батьками в напрямку готелю «Оксамитовий кут» і думав, як ніяково йому буде дивитися в очі містерові С.

Але адміністратор готелю охолодила запал непрошених візитерів.

- На жаль, мешканець з п'ятдесятого номера вибув, - сухо сказала велична  жінка зі сріблястою зачіскою.

- Коли ?! - майже хором запитали батько і мати.

- Сьогодні вдень. Він забрав свої речі, а їх у нього небагато, і відбув у невідомому напрямку.

- Але нам дуже потрібно його знайти ... Як то кажуть, допомагай іншим - і біда мине тебе, - сказав Аркадій Михайлович. - Тому ми просимо про допомогу. Ця людина щось знає про нашого сина.

- Як він записався? Яка у нього адреса? - наполегливо запитувала Наталя Петрівна.

На жаль реєстраційна книга виявилася пустою. Це викликало подив у адміністраторші.

- Дивно! Я прекрасно пам'ятаю, як записувала всі дані. Він і паспорт мені показував! Але куди зник запис? Просто не розумію...

- А що ви взагалі пам'ятаєте про нього? - спитала Наталя Петрівна.

- Ну, пам'ятаю - він такий був ввічливий, галантний, хоча і здавався дещо дивним, - відповідала злегка розгублена жінка, поправляючи великі окуляри. - Знаю, що люди трохи побоювалися його, цуралися, по місту розпускалися всякі безглузді чутки. А мені він подобався... Любив пізні прогулянки, іноді вночі приходив. На похоронах якихось бував, але докладних розпитувань про себе не любив... І ось цей ваш хлопчик (вона показала на Артура) до нього приходив, цікавився... Ну, що ще я про нього пам'ятаю? Пам'ятаю ще, що він підіймався на вежу і любив там стояти. Якось зронив, що вона викликає у нього не зовсім приємні спогади, але все ж чомусь відвідував її…

- Він нічого не говорив вам про Івана Воїнова? - схвильовано запитав Аркадій Миколайович. – Про нашого Ваню…

Адміністратор готелю сумно похитала головою.

- Я розумію вас, але ... на жаль, ні... Він взагалі не схильний був до розмов. Два місяці жив, а за весь час і десятка речень з нього не вичавила...

- Але ім'я і прізвище його ви хоча б пам'ятаєте? - запитала Наталя Петрівна, витираючи почервонілі очі.

- Зараз, зараз, спробую згадати. Здається, Спасов! Точно - Спасов Ян Дмитрович! Так він і записався.

У міліції теж нічого не чули ні про якого Спасова, а теревені про містера С. вважали міським фольклором, що не має під собою реальних підстав.

Увечері, коли вони сумно сиділи на сімейній раді, пролунав дзвінок у двері. До Артура прийшла Кіра. Артур їй розповів про зникнення містера С. і про вжиті ними пошуки.

Кіра сказала серйозно:

- Мені здається - нічого не потрібно робити. Просто чекати. Набратися терпіння і чекати. Містер С. твердо сказав, що він все дізнається. Я вірю йому. Ось побачите, він сам нас знайде, або якось дасть знати.

Збираючись додому і надягаючи пальто, вона попросила Артура проводити її, таємниче шепнувши:

- У мене для тебе дещо є...

***

Вони йшли по вулиці. Під ліхтарями іскрився сніг, і Кіра захоплено розповідала:

- Я була сьогодні в бібліотеці, шукала літературу про наше місто. Знаєш, що я знайшла? Книгу за 1875 год! Саму книгу важко читати, шрифт старий, але там є ілюстрації! Є види міста, видатні люди... І я бачила портрет полковника Клепцовського. Знаєш на кого він схожий? Не повіриш! На містера С!

- Не може бути. Стривай, адже стільки років вже минуло! - сказав Артур.

- Можеш впевнитись сам! Не дарма мене тато малювати вчив. Я портрет його перемалювала. Дивись!

Вони підійшли до найближчого ліхтаря, і Кіра вийняла з сумочки аркуш паперу.

- Дійсно, дуже схожий! Прямо вилитий... Лице таке… ніби витягнуте, запалі щоки, бакенбарди... Тільки тут в он у військовій формі... Слухай, а ти нічого не примальовувала тут від себе? - запитав Артур.

- Ображаєш, - протягнула Кіра. - Обличчя точно скопіювала, а мундир тільки намітила - не це головне! Я помітила ось що... Шраму - то немає! Адже у містера С. є на щоці шрам, пам'ятаєш?

- А може це його, як це... нащадок?

- Так, звичайно… Бути може у його сина Максима були діти... Хоча ніде не пишеться, що він був одружений. У самого полковника крім сина Максима дітей не було..., - захоплено говорила Кіра. - Але ось що мені спало на думку. А якщо містер С. це і є якимось чарівним чином ожилий в наш час Віктор Клепцовський? Адже ми з тобою переконалися, що чудеса трапляються, світ не такий уже простий і ймовірно існує інший світ…