Розділ 12. Що за Піноккіо?

Подружжя чарівників – Енріке та Ізабелла – були дуже раді гостям. Їхня родина щороку поповнювалася новим її членом, тож галасу в їхній оселі було чимало. Діти від малюків до підлітків гралися у великій вітальні біля каміна. Мама намагалася їх трішки заспокоювати, та це виходило не одразу. Річ у тім, що батьки вирішили не застосовувати магії у вихованні своїх дітей, тож легко не було. Енріке кілька разів хотів порушити це правило, коли ставало вже зовсім важко, але дружина його вчасно зупиняла. 

Та в різдвяний час чарівникам допомагав згуртувати родину Тіо де Надаль. Ні, ні, це не якийсь дядечко, типу Святого Миколая. І не фея. І навіть не нянька. 

Тіо де Надаль – це круглий шматок дерева, за яким за різдвяною традицією мусять доглядати діти.

– Починаючи з 8 грудня, зі свята Непорочного зачаття, у нас тихіше, ніж зазвичай, – розповідала Ізабела, намагаючись перекричати шум, що доносився з вітальні.

– То зазвичай у вас ще більше галасу? – дивувалася Натуся, в якої вже починала боліти голова.

– Саме так, – підтвердила жінка. – А зараз хоч часу маємо на зустріч з вами! Бо діти чимось зайняті.

– А щоб нам було ще легше, ми з дружиною його оживляємо, – додав Енріке. – Тож Тіо де Надаль нам і за іграшку, і за няньку, і за безкоштовну розвагу! Ось погляньте!

Чарівниці з господарями зайшли до вітальні, де стало набагато тихіше. Діти сиділи біля комина кружечком і слухали казку від живого круглого шматка дерева. Такий собі Піноккіо-казкар посеред кімнати!

Ельвіра з онучкою приєдналися до інших та почали слухати, що ж розповідав Тіо де Надаль.

– А зараз послухайте казку про Лева і Мишеня, – мовив він смішним тоненьким голоском. Натуся приснула зі сміху, але на неї всі зашикали і вона одразу ж посерйознішала. Тіо тим часом продовжував:

– Жили-були лев і мишеня. Якось, гуляючи лісом, лев потрапив у пастку: якийсь мисливець поставив сітку, і він у ній застряг. Лев почав ревіти від болю та страху. 

Найменші діти від такої сумної розповіді почали було плакати, але старші пригрозили їм пальцем і вони заспокоїлися.

– Всі звірі навколо побігли геть, – розповідав казкар, – лише маленьке мишеня, почувши рев, підійшло до полоненого.

“Не бійся, я тобі допоможу!” — сказало мишеня.

Лев засміявся:

“Ти?! Як маленьке мишеня може мені допомогти?”

– І як же? – перепитала одна з дівчаток, років п’яти.

– Мишеня було рішучим, – посміхнувся Тіо де Надаль. – Воно почало жувати мотузки пастки своїми маленькими зубками. І ось, після кількох хвилин, сітка розірвалася, і лев нарешті звільнився.

– Яка хороша мишка! – захоплено мовив восьмирічний чорнявий хлопчик.

– Дуже хороша, – підтвердив казкар.

– І що ж лев? – поцікавилася Натуся.

– Він подякував своїй рятівниці і сказав, що тепер буде вдячний їй усе життя. 

– А мишеня?

– Мишеня засміялося і побігло геть, залишивши лева здивованим, але щасливим. З того часу вони стали хорошими друзями, і лев більше не сміявся з маленьких звірів, зрозумівши, що навіть маленька мишка може врятувати життя більшому за неї!

– Яка цікава казка! – почулося звідусіль.

– Так, вона дуже повчальна, – погодився Тіо де Надаль. – А мораль тут така: “Ніколи не недооцінюй допомогу, навіть якщо вона йде від найменших!”

Після ще декількох казок та легенд усі пішли вечеряти, а потім лягли спати. А в різдвяний ранок уся родина Ізабелли та Енріке, а також їхні гості знову зібралися у вітальні. 

Однак, Натуся помітила, що вчорашній казкар більше не говорить і взагалі виглядає неживим. Вона запитала про це господарів і ті радо пояснили, що сталося.

– Річ у тім, що за нашою традицією на ранок Тіо де Надаля ставлять біля каміна, – почала розповідати Ізабелла, – діти співають йому, б'ють по ньому палицею і вимагають подарунки. 

І дійсно, хлопчики та дівчатка зараз заводили якусь різдвяну пісню, дивлячись на кругле поліно.

– Ми не хочемо, щоб вони били живого Тіо, – продовжив Енріке. – Нащо ж жорстокість змалку заохочувати! Тим паче, що доля у Тіо де Надаля завжди однакова. 

– І яка ж? – запитали чарівниці.

Перед тим як відповісти, Ізабелла кивнула головою в бік своїх дітей. А ті вже кидали шматок дерева у вогонь.

– Рано чи пізно всі Тіо відправляються до своїх родичів у камін… – підсумувала господиня.

– Шкода Тіо де Надаля, – мовила з сумом Натуся. – Він був неперевершеним казкарем…