Розділ 4. Спалити козла

Наступною зупинкою різдвяної подорожі чарівниць стала Швеція, а точніше містечко Гейбл. Там жило молоде подружжя чарівників – Ларс та Урсула, та їхній син – пухкенький розбишака Мікаель.

У їхній оселі було дуже затишно, а шведський стіл просто прогинався від великої кількості страв та закусок на будь-який смак. Тут тобі й смачні ковбаски, й ароматний оселедець. А про салати можна було б написати ще одну книгу. Та я цього робити не буду. Може ви, мої любі читачі, ще не обідали чи не вечеряли! Тож зайвий раз шлунку про їжу не нагадуватимемо!

Тож повернемося до наших чарівниць, які часу не гаяли і одразу ж пішли смакувати шведськими стравами. А наївшись досхочу, почали розпитувати подружжя чарівників, які ж цікаві традиції у них тут є на різдвяні свята.

– У Швеції ось уже протягом 40 років з соломи створюють великого козла Юльбокка, – почала розповідати Урсула. – Це казковий компаньйон Юльтомтена, нашого Санти. 

– Але традиція не тільки у тому, що його будують, – додав Ларс, – а в першу чергу в тому, що кожного року його намагаються підпалити.

– Підпалити? – здивувалася Натуся. – Що ж цей козел кому поганого зробив?

– Нічого такого, – засміялася Урсула. – Звичай просто такий! Через це він навіть до Книги Рекордів Гіннеса потрапив.

– Ага, наші люди навіть ставки щороку роблять, чи достоїть Юльбокк до Різдва, – додав Ларс. – Зізнаюся, шанси у нього невеликі!

– То може й нам спробувати цю традицію? – запитала бабуся.

– Ой, ні, ні, ні, – заперечив чоловік. – За підпал козла можна отримати великий штраф чи навіть сісти у в’язницю!

– Але все одно це нікого не зупиняє, – тихо мовив Мікаель, підморгнувши до Натусі, а потім вже сказав голосніше: – Мамо, тату, можна я покажу нашим гостям місто? Хоча, ви, дорослі, мабуть, хочете поговорити без нас, малечі, то…

– Добре, бери мою онучку і йдіть погуляйте, – дозволила Ельвіра. – А то ви з нами геть занудилися.

Щасливий Мікаель взяв за руку Натусю і вони побігли в коридор одягатися. Надворі морозець припікав щічки, але веселий гамір людей створював якусь святкову атмосферу й грів душу.

– То куди підемо? – запитала з цікавістю дівчинка.

– Як куди? Різдвяного козла палити! – відповів новий друг, дістаючи з кишені сірники. – У мене тут є кілька ідей, як до нього дістатися! Гайда!

Вони завернули у вузеньку безлюдну вуличку і зупинилися.

“Ох і влетить мені від бабусі,” – подумала Натуся, але вголос бадьоро сказала: – То який план?

– Переодягнемося нашими місцевими Санта Клаусами, Юльтомтенами, і пройдемо через охорону, а там…

– Та хто ж нас за дідів прийме? – почала кепкувати зі свого напарника дівчинка. – Ти на себе в дзеркало дивився? Чи на мене? Дуже ми на Юльтомтенів схожі?

– За це не турбуйся, – запевнив хлопчик, дістаючи з кишені якусь маленьку книжечку. – Тут є одне заклинання…

– Ти впевнений, що це гарна ідея? – засумнівалася Натуся. – А якщо так начаклуєш, що ми дідами на все життя залишимося?

– Не хвилюйся, я впевнений у своїх силах, – махнув рукою Мікаель. – Ось побачиш!

Він пробурмотів якийсь віршик і раптом на них з’явився червоний одяг і такого ж кольору капелюх. А на обличчях виросли густі білі бороди.

– Бачиш, я ж казав, що вийде! – радо мовив малий чарівник. При цьому голос його так і не змінився.

– Ти ж і досі говориш як дитина, – дорікнула цьому горе-магу Натуся теж своїм дівчачим голосом.

– От халепа, – засмутився було Мікаель, але потім знайшовся: – Нічого, ми просто мовчатимемо, коли до нас звертатимуться. У крайньому разі будемо намагатися розмовляти грубіше. Побачиш, все у нас вийде!

З таким “позитивним” настроєм двійко дітей, які, на вигляд мали не менше сімдесяти років, пішли на площу. Там вже красувався величезний солом’яний козел – окраса Різдвяного Гейбла. 

Новоспечені Санти вже майже дійшли до своєї мети, як позаду них хтось ввічливим, але командним тоном, мовив:

– Перепрошую, шановні, а ви куди зібралися?

Малі чарівники обернулися і побачили перед собою високого вусатого поліціянта з проникливим поглядом.

– Гм, гм, – почав було Мікаель, але його дитячий голос пробивався навіть через цей імпровізований кашель.

– Ми вже йдемо, – пропищав тим часом інший підозрілий “Юльтомтен”, і обидва Санти чкурнули якомога далі від спантеличеного охоронця правопорядку. Не часто побачиш таких прудких людей поважного віку.

– Фух, ледь не попалися, – мовив Мікаель, важко дихаючи, коли вони завернули за ріг вулиці.