Знов перший день зими не тішить око снігом.
Та ж сіра каламуть і кістяки дерев.
Наче п'ють імлу провалля чорні вікон
Й похмурий камінь стін. І знову сум бере
В тісні лабети. Знов клубочаться, мов змії,
В западинах душі тривоги і страхи.
Заходиться життя в шаленій аритмії.
У плетиві гілок оголених сухих
Заплуталась важка пітьма, здається, з ночі,
Набрякла від дощів й понурої сльоти.
І марно прагнуть барв і світла мої очі.
Пронизує усе лиш холод самоти.
Відредаговано: 29.07.2024