Історія Люка: як час забрав майбутнє

Люк не завжди був тінню.

Колись він був звичайним хлопцем — студентом архітектури, який приїхав до маєтку влітку 1984 року. Його найняли помічником для реставрації старого будинку, який тоді ще не був прокляттям, а просто занедбаною спадщиною.

Саме тоді він зустрів її.

Клару.

Вона була онукою власниці маєтку — місіс Кроу. Дівчина з темним волоссям і очима кольору осіннього неба, яка любила читати на терасі й малювати пейзажі в старому блокноті. Вона мріяла стати художницею, поїхати до Парижа, побачити світ.

Люк закохався в неї з першого погляду.

Вони проводили разом кожен день того літа. Гуляли лісом, сиділи біля каміна, говорили про майбутнє. Клара показувала йому свої малюнки — серед них був один, особливий: маєток у сніжну ніч, із запаленими вікнами та ялинкою в холі.

— Це моє улюблене місце на світі, — шептала вона. — Тут я відчуваю себе вдома.

Люк обіцяв їй, що вони будуть разом. Що одружаться. Що зустрінуть тут Різдво.

Але восени 1984 року Клара захворіла.

Спочатку це була просто втома. Потім — температура, яка не спадала. Лікарі не могли зрозуміти, що з нею. Вона слабшала з кожним днем, ніби щось висмоктувало з неї життя.

Місіс Кроу знала правду.

Маєток був прокляттям ще з часів її прабабусі. Старовинний годинник у холі — подарунок від чоловіка, який зрадив її, — був наповнений чорною магією. Він зупиняв час для тих, хто найбільше любив цей дім. Зупиняв — і забирав.

Клара любила маєток більше за все.

І маєток забрав її.

Вона померла 24 грудня, о 18:47. За тринадцять хвилин до Різдва.

Люк тримав її за руку, коли вона йшла. Він шептав їй, що все буде добре, що вони ще зустрінуть Різдво разом. Але вона лише посміхнулася — слабо, сумно — і прошепотіла:

— Тоді зачекай на мене. Обіцяєш?

Він обіцяв.

І ця обіцянка стала його прокляттям.

Після її смерті Люк не міг піти. Він залишився в маєтку, намагаючись зрозуміти, що сталося. Читав старі щоденники, шукав відповіді в архівах сім'ї Кроу. І знайшов.

Годинник можна було зупинити. Але для цього потрібна була жертва — хтось, хто добровільно залишиться в маєтку назавжди, прив'язавши свою душу до механізму.

Місіс Кроу благала його не робити цього.

Але Люк не слухав. Він вірив, що якщо зупинить годинник, якщо стане частиною прокляття — він зможе повернути Клару. Або хоча б зустрітися з нею знову, коли час замкнеться в петлю.

24 грудня 1984 року, о 18:47, Люк поклав руку на годинник.

І став його частиною.

Стрілки зупинилися. Маєток завмер. І з того дня кожен, хто входив сюди напередодні Різдва, потрапляв у цикл — у нескінченне повторення тієї самої ночі, коли Клара мала б бути живою.

Але Клари не було.

Її душа вже пішла. Вона не застрягла в маєтку — вона вільна, десь далеко, у світлі, до якого Люк більше ніколи не доторкнеться.

А він залишився. Один. Знову й знову переживаючи ніч, коли втратив її.

Він не вампір у класичному розумінні — він не п'є кров, не боїться світла. Але він мертвий. Його душа прив'язана до годинника, до маєтку, до прокляття, яке він сам створив.

Він не може вийти. Не може змінити минуле. Не може померти.

Він може лише чекати.

І коли Еллі з'явилася в маєтку, щось у ньому ворухнулося — вперше за десятиліття. Вона була не схожа на Клару. Але в її очах він побачив те саме — бажання вирватися, побачити завтра, жити.

І він подумав: може, якщо я допоможу їй — я нарешті зможу відпустити.

Але маєток не відпускає.

Ніколи.

І тепер Еллі — частина його прокляття. Так само, як він — частина її.

Годинник тикає. Стрілки рухаються назад.

Клара ніколи не повернеться.

Але Люк більше не один.

І це, можливо, найжахливіша частина його історії.