Епілог: Коли стрілки падають

Еллі стоїть біля вікна у своїй кімнаті, дивлячись на сніг, що падає над містом.

Місто.

Не маєток. Місто.

Еллі моргає, і на мить їй здається, що щось не так — щось у кутку пам'яті шепоче тривожно, наче забутий сон. Але відчуття миттєво зникає, розчиняючись у теплі її квартири.

На столі — чашка гарячого какао. Біля дивана — коробки з різдвяними прикрасами. На екрані телефона — повідомлення від мами: "Приїжджай до нас на свята, любонько".

Еллі посміхається й натискає "Так, обов'язково".

Усе нормально. Усе на своїх місцях.

Але потім її погляд падає на годинник.

Маленький настінний годинник із дерев'яною рамкою — старомодний, винтажний, той, що вона купила на блошиному ринку місяць тому. Чи два? Чи...

Стрілки показують 7:00.

Еллі хмуриться. Здається, вони завжди показували 7:00.

Ні. Це безглуздо. Годинник працює.

Еллі підходить ближче, щоб перевірити батарейки, і раптом помічає щось дивне — на циферблаті, ледве помітно, вирізьблено ім'я.

Люк.

Її серце пропускає удар.

Еллі не знає чому.

Пальці торкаються циферблата — і холод пронизує її, гострий і знайомий, наче дотик до крижаної води. Щось у її грудях стискається, і перед очима спалахує образ: маєток. Сходи. Діти. Годинник у холі.

Люк.

— Ні.

Еллі відсмикує руку, дихання прискорюється. Образи зникають так само швидко, як з'явилися, залишаючи лише гнітючу порожнечу. Еллі озирається навколо — квартира, вікно, місто — усе виглядає реальним.

Але щось не так.

Еллі біжить до дзеркала, і те, що вона бачить, змушує її застигнути.

Її обличчя. Її волосся. Її очі.

Але в куточку відбиття, ледь помітно, наче накладене поверх реальності, — інше зображення. Дівчина в торішньому светрі. З засніженим волоссям. З очима, повними жаху.

І за її спиною — маєток.

Еллі обертається різко — нічого. Тільки стіна.

Але коли дивиться назад у дзеркало — маєток досі там. І в його вікнах горить світло.

А на порозі стоїть хлопець. Він дивиться прямо на неї. Його губи ворушаться, наче шепоче щось, але вона не чує слів.

Тільки одне ім'я відлунює в її голові, наче відгомін:

Люк.

І тоді годинник на стіні дзвенить.

Один раз. Довго. Глухо.

Стрілки зриваються з місця й починають обертатися назад — швидко, несамовито, наче втікають від чогось.

Еллі хапається за стіл, намагаючись втримати рівновагу, але кімната починає тремтіти. Світло мерехтить. Стіни гнуться.

І раптом — тиша.

Годинник зупиняється на 7:00.

Еллі стоїть у холі маєтку.

Сніг за вікном. Ялинка у кутку. Діти на сходах.

І Люк поруч. Він тримає її руку.

— Ти пам'ятаєш? — шепоче він, і в його голосі — відчай.

Еллі дивиться на нього, і щось у її грудях ламається.

— Ні, — шепоче вона. — Я не...

Але слова застряють у горлі, бо вона пам'ятає.

Пам'ятає цикли. Пам'ятає, як вони розбили прокляття. Пам'ятає поцілунок. Пам'ятає, як час рушив уперед.

І пам'ятає, що сталося потім.

Маєток відпустив їх. Усіх. Діти зникли, розчинившись у світлі, повернувшись у свої сім'ї, у свої життя. Місіс Кроу пішла останньою, залишивши лише слова: "Дякую тобі, дитино".

І Еллі теж пішла. Крокувала крізь двері маєтку — і опинилася вдома. У своїй квартирі. У своєму житті.

Але Люк...

Люк не міг піти.

Бо він ніколи не був живим.

Він був частиною маєтку. Його душа була вплетена в годинник, у стіни, у саме прокляття. І коли час рушив уперед, маєток відпустив усіх — крім нього.

Еллі дивиться на нього зараз, і сльози обпалюють очі.

— Ти не справжній, — шепоче вона.

— Ні, — каже він тихо. — Але я тут. І ти теж.

Еллі озирається. Маєток порожній. Ялинка без прикрас. Діти — лише тіні на стінах, відлуння тих, хто колись жив тут.

Це не реальність. Це спогад. Сон. Пастка.

Маєток не відпустив її. Він просто дав їй уявити, що відпустив.

— Скільки разів? — питає Еллі, і голос тремтить. — Скільки разів я вже "виходила"?

Люк мовчить. Його погляд каже все.

Годинник у холі знову починає тикати. Стрілки рухаються назад.

І Еллі розуміє. Вона ніколи не виходила з маєтку. Вона досі тут.

І буде тут завжди.

Люк простягає руку.

— Тоді давай хоча б будемо разом, — шепоче він.

Еллі дивиться на його долоню. Потім на годинник. Потім у темряву за вікном.

І бере його руку.

Бо якщо час зупинився назавжди — принаймні вона не одна.

Годинник б'є сьому. Знову. І знову. І знову.

Різдво ніколи не настане.