П'ята година снігу

Я стою перед годинником о п'ятій ранку, і світ здається занадто тихим.

Не мертвим — ні, смерть має свій звук, своє дихання. Це щось інше. Ніби будинок затамував подих, чекаючи, що я зроблю далі. Сніг за вікном падає рівно, без поривів вітру, і кожна сніжинка опускається так повільно, що я встигаю побачити її форму — шестикутник, зірочку, крихітну архітектуру зими.

Годинник перед моїм обличчям тикає з металевою нотою, що лунає глибше, ніж має право будь-який механізм. Я тримаю в руці аркуш паперу — його записку. «Не йди». Два слова, написані чорним чорнилом, що майже прожогло папір. Складаю його вчетверо і кладу в кишеню джинсів, ніби це може захистити від того, що чекає попереду.

Мені смішно. Смішно і страшно водночас — таке відчуття, коли стоїш на краю даху і дивишся вниз, знаючи, що можеш стрибнути або відійти, але не можеш просто стояти вічно.

Чую кроки за спиною ще до того, як він з'являється.

Люк виходить із тіні біля дверей так тихо, наче його ноги не торкаються підлоги. Він одягнений так само, як завжди: біла сорочка, чорні штани, сірий светр, що трохи великий на плечах. Волосся розкидане по чолу, очі — темні, майже чорні в цьому світлі. Але коли він дивиться на мене, я бачу в них щось червоне — не яскраве, не агресивне. Просто... присутнє. Як тліючі вугілля під попелом.

Ковтаю слину. Горло сухе, наче я не пила цілий день.

— Ти не послухалася, — каже він тихо, без докору. Просто констатує факт.

— Я рідко слухаюся, — відповідаю я, намагаючись посміхнутися, але губи тремтять. — Спитай мою маму. Або батьків із минулого циклу. Якщо вони існували.

Він не посміхається. Просто дивиться. І в його погляді — втома, глибша за роки, за століття. Я раптом розумію: він не просто старий. Він виснажений. Як людина, що несе тягар, який ніколи не може покласти.

— Скільки разів? — питаю я, роблячи крок ближче до годинника. Стрілки показують 5:14. — Скільки разів ти це пережив?

Він мовчить довго. Занадто довго. Потім:

— Перестав рахувати після сотні.

Моє серце калатає так голосно, що я чую його в скронях. Сто разів. Сто версій мене, що приходили, питали, помирали. Сто шостих годин, що закінчувалися кров'ю або зникненням.

— І що зазвичай трапляється? — Мій голос тремтить, але я не відступаю. — У шосту?

— Ти не хочеш знати.

— Хочу.

Він закриває очі на мить, і коли відкриває — там тільки біль.

— Іноді ти тікаєш. Іноді намагаєшся мене вбити. Іноді... — Він замовкає, стискає щелепу. — Іноді ти залишаєшся. І тоді я роблю те, чого не хочу. Те, що змушує мене робити... природа.

Я розумію, що він має на увазі, ще до того, як слова складаються в думку.

Відчуття приходить несподівано — наче пазл, що раптом склався. Його холодні руки. Відсутність тіні під ногами. Червоне в очах. Те, як він дивиться на мою шию — не з бажанням, а з голодом.

Вампір.

Слово застряє в горлі, гостре й абсурдне, але воно пасує. Воно пояснює все — годинник, цикл, його вічну присутність у цьому будинку, де час зламався.

Коліна слабшають, але я тримаюся. Не тому, що мені погано — просто тому, що впасти здається ще гіршим.

— Ти... — починаю я, але він перебиває:

— Не кажи це вголос. Будь ласка.

Його голос тріщить на останніх словах, і я бачу, як він стискає кулаки. Пальці біліють, нігті вдавлюються в долоні.

— Я не хочу бути цим, — каже він тихо, майже шепотом. — Я не вибирав. Але коли я зламав час, щоб утримати її... коли я спробував обманути смерть... щось у мені зламалося разом із ним.

— Хто вона?

— Дівчина, яку я любив.

Люк дивиться на годинник, але я знаю, що бачить він не стрілки.

— Вона померла о шостій вечора. У цьому будинку. На цих сходах. Я тримав її на руках і відчував, як її серце зупиняється. І я... я не зміг відпустити.

Його голос тремтить, але він не плаче. Вампіри не плачуть, думаю я раптом. Або плачуть інакше — всередині, де ніхто не бачить.

— Я зробив усе, що знав. Ритуали, слова, кров. Я закрив годинник у момент її смерті, сподіваючись, що якщо час зупиниться, то й вона залишиться. Але замість цього... — Він робить паузу, ковтає. — Замість цього час почав повторюватися. Від шостої до сьомої. І кожного разу хтось приходить. Хтось із її обличчям, її очима. Хтось, хто нагадує мені, що я не зміг її врятувати.

Я не знаю, що сказати. Слова здаються занадто малими для того, що стоїть між нами — для столітнього горя, для циклу, що пожирає нас обох.

— І я одна з них, — кажу я нарешті. — Черговий привид.

— Ні. — Він дивиться на мене так, ніби бачить вперше. — Ти інша. Ти пам'ятаєш. Жодна з попередніх не пам'ятала.

Я усвідомлюю, що він правий. Пам'ять — моя зброя. Але водночас — вона ж мене вбиває. Знати, що буде далі, — це дар і прокляття одночасно.

— Що мені робити? — питаю я, і голос звучить дивно спокійно. — Як розірвати це коло?

Він підходить ближче. Так близько, що я відчуваю холод, що йде від нього — не лютий, не різкий, а м'який, наче зимове повітря. Він пахне старим папером і чимось металевим — може, кров'ю, а може, просто часом.

— Є два способи, — каже він, дивлячись мені в очі. — Перший: ти йдеш. Виходиш із будинку до шостої і ніколи не повертаєшся. Ну, майже. Час продовжить повторюватися, але ти будеш вільна. Можливо проживеш своє щасливе життя.

— А другий?

Він мовчить. Довго. Потім простягає руку і торкається мого зап'ястя — ледь-ледь, кінчиками пальців.

— Ти залишаєшся. І ми запускаємо годинник. Разом.

— Що це означає?

— Якщо час почне рухатися знову, цикл зламається. Але... — Він опускає руку. — Якщо він зламається, то все, що було в ньому, зникне. Включно зі мною. Я існую тільки в ці години, короткі два тижні. За їх межами мене немає.

Моє серце стискається так сильно, що боляче дихати. Він пропонує мені вибір: свобода або він. Життя або пам'ять про того, хто зламав час заради любові.

— А якщо я залишусь у циклі? — питаю я. — Що тоді?