Коли час зупинився

Годинник у холі раптом оживає.

Його маятник смикається, наче серце після довгої зупинки, — і стрілки починають крутитися назад.

Спочатку повільно, ніби несміливо, а потім усе швидше, з металевим шепотом, що нагадує заклинання.

Шоста. Без десяти. Без п'ятнадцяти. П'ята. Третя. Дванадцята.

Час тікає у зворотньому напрямку, і кожен удар механізму відлунює в моїх грудях, наче відбиває щось важливе — щось, що я мала б пам'ятати, але забула.

Я стою, вчепившись у перила сходів, і не можу зітхнути. Пальці біліють від напруги. Повітря в коридорі густе, мов зимовий дим, і здається, що навіть світло тремтить, як живе — пульсує в такт із годинником, ніби будинок сам дихає. Стіни наче відступають, створюючи простір ширший, ніж він є насправді, і в цій порожнечі чується щось стародавнє. Щось, що не повинно бути.

— Люк?... — голос ледь виходить, ламається на першому складі.

— Не бійся, — тихо каже він за моєю спиною. Його тінь довга, ніби простягнена через усі роки, через усі життя. — Це вже було. І буде знову…

Я обертаюсь — і бачу його обличчя в напівтемряві. Воно непорушне, вирізьблене з мармуру чи воску, і тільки очі живі — темні, глибокі, наче колодязь без дна. У них відблиск свічок танцює дивно, майже по-звірячому: не просто відображення, а щось інше. Ніби полум'я боїться його.

Світ миготить. У дзеркалі мигцем відбивається я — у тому ж светрі, в тих самих шкарпетках із пінгвінами, але… я старша? Ні, не старша. Інша. Виснажена. Ніби мене вже колись тут фотографували, і ця світлина просто накладається поверх теперішньої. А за моєю спиною — він. Завжди він. Незмінний, нерухомий, наче портрет із музею.

Я торкаюсь скла — і відчуваю пульс. Дзеркало живе. Під пальцями воно тепле, м'яке, ніби шкіра. Я швидко відсмикую руку.

— Що це означає? — шепочу, і мій голос луною розходиться коридором. — Люк, що ти зробив?

Він стоїть біля годинника. Його рука лежить на латунному корпусі, і я бачу, як стрілки зупиняються рівно на шостій нуль нуль. Долоня бліда — ні, не бліда. Біла, мов крейда. Мов віск. На зап'ясті проступають тонкі блакитні вени, але під ними нічого не б'ється.

Світ стихає. Тиша стає нестерпною, густою, наче вода. Навіть камін гасне, залишаючи вугілля без іскор. Полум'я замерзає в повітрі — застигла мить вогню, що більше не гріє.

— Я зупинив час, — каже він, і його голос звучить так, ніби йде з-під землі.

— Жартуєш?

— Хотів би.

Його голос низький, наче зі старої платівки. У ньому чується втома, що не має віку. Втома століть. Я дивлюсь на нього — на його обличчя, що майже не змінювалося на жодній фотографії в цьому будинку, — і в мене холоне кров.

— Колись я зробив це, щоб утримати одну людину. — Пауза. Довга, болюча. — Її більше немає. Але час не пробачив мені.

Він підіймає погляд, і я бачу в його очах щось червоне — не відблиск, не світло. Щось інше. Голод.

— І тепер?…

— Тепер кожної зими він прокидається. І приводить тебе. Тебе — або когось, хто носить твоє ім'я, очі... — Він робить крок ближче, і підлога під ним не скрипить. Взагалі не видає звуку. — Ти завжди приходиш у цю годину. Завжди питаєш те саме. І завжди… закінчується однаково.

Мене пронизує холодом. Не звичайний холод — це щось гірше. Ніби хтось витягує тепло прямо з кісток.

— Тобто я… чергова?

— Ні, — Люк робить ще крок. Тінь за його спиною рухається окремо, наче жива. — Ти не розумієш. Кожного разу я намагаюся змінити кінець. Але ніч завжди повторюється. Від шостої до сьомої. Година, в якій я живу. Година, в якій ти помираєш.

Я хочу відступити, але ноги не слухаються. Світло блимає. За вікном сніг завис у повітрі — просто завис, крихітні кристали замерзли у середині польоту, створюючи янтарну сітку застиглого часу.

Я кричу, але звук не виходить. Горло стискається. Повітря — густе, наче вода.

Годинник дзвенить, як серце перед зупинкою. Удар. Ще один. Ще.

— Ти можеш усе це повернути? — шепочу, стискаючи його долоню. Вона холодна. Занадто холодна. — Зробити, щоб час знову «дихав»?

— Можу, — каже він, і в його голосі — біль. Справжній. Старий, як цей будинок. — Але тоді тебе не буде.

Тиша падає між нами, як сніг. Повільна, смертельна, нескінченна.

Я бачу, як у його очах тане відображення — не теперішнє, а минуле, де стоїть інша дівчина в червоному шарфі. Вона схожа на мене. Посміхається так само. І шия в неї теж відкрита.

Вона — теж я.

Я відчуваю, як його погляд ковзає до моєї шиї — і затримується там. На мить. На вічність.

І коли годинник б'є шосту, світ розчиняється в білому блиску, а я розумію лише одне: ця ніч не має кінця, поки я не розібʼю його серце — або не віддам своє.