На ранок після тієї ночі в саду я прокидаюся з відчуттям, ніби щось у мені змінилося назавжди.
Не знаю, чи це добре, чи погано. Знаю тільки, що серце б'ється інакше — швидше, голосніше, ніби намагається нагадати, що воно ще тут, що воно ще живе.
Сніданок у їдальні проходить як завжди — гречка з маслом, чай з м'ятою, тихі розмови за столами. Але я не можу зосередитися. Мої думки постійно повертаються до Люка. До його холодної руки. До слів, які він сказав.
«Якщо коли-небудь доведеться вибирати… обери піти».
Чому він це сказав? Що він знає про цей будинок, чого не знаю я?
— Еллі, ти взагалі мене чуєш?
Я підскакую й дивлюся на Лілі, яка сидить навпроти й дивиться на мене з легкою тривогою.
— Вибач. Задумалася.
— Це помітно, — усміхається вона. — Ти вже третій раз намазуєш масло на той самий шматок хліба.
Я дивлюся вниз — і справді, хліб перетворився на масляну калюжу. Відкладаю його вбік і зітхаю.
— Просто погано спала.
— Зрозуміло, — каже Лілі, але її погляд каже інше. Вона не вірить. І я не можу її звинувачувати.
Після сніданку я йду в бібліотеку. Не знаю, що саме шукаю — може, відповіді, може, просто спосіб відволіктися. Але коли потрапляю туди, помічаю щось дивне.
У кутку, біля старої шафи з книжками — невеличкі дверцята, яких я раніше не бачила. Вони ледь помітні. Темне дерево зливається зі стіною, а ручка така стара й окислена, що здається, ніби нею не користувалися десятиліттями.
Я озираюся — ніхто не дивиться — і натискаю на ручку.
Дверцята відчиняються з тихим скрипом.
За нею — вузька сходинка, що веде вгору. Повітря пахне старим папером і пилом. Серце прискорюється — частково від цікавості, частково від того страху, який я намагаюся ігнорувати.
Я піднімаюся.
Сходи ведуть у невеличку кімнату на горищі — низька стеля, вікно, затягнуте павутинням, і стіни, завішані портретами.
Десятки облич дивляться на мене з полотен — чоловіки в сюртуках, жінки в пишних сукнях, діти з серйозними виразами обличь. Усі вони схожі. Темне волосся, гострі риси, ці самі очі — глибокі, майже чорні.
Морни?
Це їхні портрети. Родина, яка колись володіла цим маєтком.
Я проходжу повз них, розглядаючи кожне обличчя, поки не зупиняюся перед одним полотном, що висить окремо, у кутку.
Хлопець у темному костюмі. Високий, стрункий, з тим самим холодним виразом обличчя, що я бачила стільки разів.
Люк.
Або… хтось, хто виглядає точно як він.
Підходжу ближче, серце калатає так голосно, що здається, ніби воно зараз вискочить. На невеличкій табличці внизу рами вигравірувано:
«Люк Морн. 1898—1916».
Понад сто років тому.
Я відступаю назад, намагаючись зібратися з думками. Це неможливо. Це не може бути він. Але обличчя — точне. Кожна риса. Кожна деталь.
— Знайшла портретну залу?
Я різко обертаюся — за мною стоїть місіс Кроу, господиня пансіонату. Вона усміхається, але її усмішка якась… незрозуміла. Ніби вона знала, що я сюди прийду.
— Я… просто блукала, — вимовляю, намагаючись заспокоїти серцебиття.
— Звісно, — каже вона м'яко. — Цей будинок любить показувати свої таємниці тим, хто готовий їх побачити.
Я дивлюся на неї, потім знову на портрет.
— Хто він?
— Люк Морн. Останній спадкоємець роду. Помер молодим — під час війни. Кажуть, він так любив цей будинок, що не зміг його покинути навіть після смерті.
Її слова висять у повітрі, важкі й густі, ніби самі стіни їх підхоплюють і повторюють.
— Ви… вірите в це? — питаю тихо.
Місіс Кроу нахиляє голову, її погляд стає серйозним.
— Я вірю в те, що деякі речі не можна пояснити. І що цей будинок пам'ятає всіх, хто в ньому жив.
Вона розвертається й виходить, залишаючи мене наодинці з портретами.
Я стою ще кілька хвилин, дивлячись на обличчя Люка — того Люка, що жив століття тому, того, хто має бути мертвим.
Але тоді чому я бачу його дня? Чому він говорить зі мною? Чому його рука така холодна, але така реальна?
Я виходжу з портретної зали й йду до архіву, який знаходиться в підвалі. Якщо пансіонат справді колись був маєтком Морнів, то тут мають бути документи.
Архів — це хаос паперів, коробок і старих папок, що пахнуть часом. Я перебираю їх одну за одною, поки не знаходжу те, що шукаю.
Папка з написом «Сімейні записи Морнів».
Усередині — листи, документи, фотографії. І серед них — підпис.
«Люк Морн».
Датований 1915 роком.
Я тримаю папір у руках, і він здається таким крихким, ніби зараз розсиплеться на порох. Але підпис — чіткий, впевнений. Той самий почерк, що я бачила на записці, яку Люк залишив мені минулого тижня біля дверей моєї кімнати.
Це він.
Це справді він.
Я закриваю папку й виходжу з архіву, відчуваючи, як усередині все перевертається. Люк — не просто хлопець, якого я зустріла в пансіонаті. Він — привид. Той, хто помер понад сто років тому й досі тут, у цьому будинку, що не відпускає його.
І я… я закохалася в нього.
Увечері я не можу заснути. Лежу в ліжку, дивлячись у стелю, і намагаюся зрозуміти, що робити далі. Чи має сенс усе це? Чи можу я просто… відпустити?
Але тоді чую щось.
Тихий звук — ніби хтось відчиняє двері.
Я сідаю в ліжку й дивлюся у вікно.
У саду, під снігом, стоїть Люк.
Він без пальта. Без шарфа. Просто в темній сорочці, що розвівається на вітрі. Сніг падає на його плечі, але не тане. Він стоїть нерухомо, дивлячись десь угору — на зірки, на місяць, на щось, що я не можу побачити.
Я швидко вдягаюся й виходжу.
Іду до нього, стежачи за його слідами в снігу.
Але слідів немає.
Сніг під його ногами — чистий, недоторканий. Ніби він не йшов, а просто з'явився там.
Я зупиняюся за кілька метрів від нього. Серце калатає так голосно, що здається — воно заповнює всю тишу навколо.
— Люк, — кличу тихо.
Він повільно повертається до мене. Його обличчя — спокійне, але в очах щось інше. Щось темне. Щось, що лякає.