Таємниця Моргана

На ранок після тієї ночі в саду я прокидаюся з відчуттям, ніби щось у мені змінилося назавжди.

Не знаю, чи це добре, чи погано. Знаю тільки, що серце б'ється інакше — швидше, голосніше, ніби намагається нагадати, що воно ще тут, що воно ще живе.

Сніданок у їдальні проходить як завжди — гречка з маслом, чай з м'ятою, тихі розмови за столами. Але я не можу зосередитися. Мої думки постійно повертаються до Люка. До його холодної руки. До слів, які він сказав.

«Якщо коли-небудь доведеться вибирати… обери піти».

Чому він це сказав? Що він знає про цей будинок, чого не знаю я?

— Еллі, ти взагалі мене чуєш?

Я підскакую й дивлюся на Лілі, яка сидить навпроти й дивиться на мене з легкою тривогою.

— Вибач. Задумалася.

— Це помітно, — усміхається вона. — Ти вже третій раз намазуєш масло на той самий шматок хліба.

Я дивлюся вниз — і справді, хліб перетворився на масляну калюжу. Відкладаю його вбік і зітхаю.

— Просто погано спала.

— Зрозуміло, — каже Лілі, але її погляд каже інше. Вона не вірить. І я не можу її звинувачувати.

Після сніданку я йду в бібліотеку. Не знаю, що саме шукаю — може, відповіді, може, просто спосіб відволіктися. Але коли потрапляю туди, помічаю щось дивне.

У кутку, біля старої шафи з книжками — невеличкі дверцята, яких я раніше не бачила. Вони ледь помітні. Темне дерево зливається зі стіною, а ручка така стара й окислена, що здається, ніби нею не користувалися десятиліттями.

Я озираюся — ніхто не дивиться — і натискаю на ручку.

Дверцята відчиняються з тихим скрипом.

За нею — вузька сходинка, що веде вгору. Повітря пахне старим папером і пилом. Серце прискорюється — частково від цікавості, частково від того страху, який я намагаюся ігнорувати.

Я піднімаюся.

Сходи ведуть у невеличку кімнату на горищі — низька стеля, вікно, затягнуте павутинням, і стіни, завішані портретами.

Десятки облич дивляться на мене з полотен — чоловіки в сюртуках, жінки в пишних сукнях, діти з серйозними виразами обличь. Усі вони схожі. Темне волосся, гострі риси, ці самі очі — глибокі, майже чорні.

Морни?

Це їхні портрети. Родина, яка колись володіла цим маєтком.

Я проходжу повз них, розглядаючи кожне обличчя, поки не зупиняюся перед одним полотном, що висить окремо, у кутку.

Хлопець у темному костюмі. Високий, стрункий, з тим самим холодним виразом обличчя, що я бачила стільки разів.

Люк.

Або… хтось, хто виглядає точно як він.

Підходжу ближче, серце калатає так голосно, що здається, ніби воно зараз вискочить. На невеличкій табличці внизу рами вигравірувано:

«Люк Морн. 1898—1916».

Понад сто років тому.

Я відступаю назад, намагаючись зібратися з думками. Це неможливо. Це не може бути він. Але обличчя — точне. Кожна риса. Кожна деталь.

— Знайшла портретну залу?

Я різко обертаюся — за мною стоїть місіс Кроу, господиня пансіонату. Вона усміхається, але її усмішка якась… незрозуміла. Ніби вона знала, що я сюди прийду.

— Я… просто блукала, — вимовляю, намагаючись заспокоїти серцебиття.

— Звісно, — каже вона м'яко. — Цей будинок любить показувати свої таємниці тим, хто готовий їх побачити.

Я дивлюся на неї, потім знову на портрет.

— Хто він?

— Люк Морн. Останній спадкоємець роду. Помер молодим — під час війни. Кажуть, він так любив цей будинок, що не зміг його покинути навіть після смерті.

Її слова висять у повітрі, важкі й густі, ніби самі стіни їх підхоплюють і повторюють.

— Ви… вірите в це? — питаю тихо.

Місіс Кроу нахиляє голову, її погляд стає серйозним.

— Я вірю в те, що деякі речі не можна пояснити. І що цей будинок пам'ятає всіх, хто в ньому жив.

Вона розвертається й виходить, залишаючи мене наодинці з портретами.

Я стою ще кілька хвилин, дивлячись на обличчя Люка — того Люка, що жив століття тому, того, хто має бути мертвим.

Але тоді чому я бачу його дня? Чому він говорить зі мною? Чому його рука така холодна, але така реальна?

Я виходжу з портретної зали й йду до архіву, який знаходиться в підвалі. Якщо пансіонат справді колись був маєтком Морнів, то тут мають бути документи.

Архів — це хаос паперів, коробок і старих папок, що пахнуть часом. Я перебираю їх одну за одною, поки не знаходжу те, що шукаю.

Папка з написом «Сімейні записи Морнів».

Усередині — листи, документи, фотографії. І серед них — підпис.

«Люк Морн».

Датований 1915 роком.

Я тримаю папір у руках, і він здається таким крихким, ніби зараз розсиплеться на порох. Але підпис — чіткий, впевнений. Той самий почерк, що я бачила на записці, яку Люк залишив мені минулого тижня біля дверей моєї кімнати.

Це він.

Це справді він.

Я закриваю папку й виходжу з архіву, відчуваючи, як усередині все перевертається. Люк — не просто хлопець, якого я зустріла в пансіонаті. Він — привид. Той, хто помер понад сто років тому й досі тут, у цьому будинку, що не відпускає його.

І я… я закохалася в нього.

Увечері я не можу заснути. Лежу в ліжку, дивлячись у стелю, і намагаюся зрозуміти, що робити далі. Чи має сенс усе це? Чи можу я просто… відпустити?

Але тоді чую щось.

Тихий звук — ніби хтось відчиняє двері.

Я сідаю в ліжку й дивлюся у вікно.

У саду, під снігом, стоїть Люк.

Він без пальта. Без шарфа. Просто в темній сорочці, що розвівається на вітрі. Сніг падає на його плечі, але не тане. Він стоїть нерухомо, дивлячись десь угору — на зірки, на місяць, на щось, що я не можу побачити.

Я швидко вдягаюся й виходжу.

Іду до нього, стежачи за його слідами в снігу.

Але слідів немає.

Сніг під його ногами — чистий, недоторканий. Ніби він не йшов, а просто з'явився там.

Я зупиняюся за кілька метрів від нього. Серце калатає так голосно, що здається — воно заповнює всю тишу навколо.

— Люк, — кличу тихо.

Він повільно повертається до мене. Його обличчя — спокійне, але в очах щось інше. Щось темне. Щось, що лякає.