Кришталева ніч

Різдво вже давно оселилося в пансіонаті — тихо, м'яко, ніби воно завжди тут було.

Коридори пахнуть хвоєю й корицею. По перилах сходів звисають гірлянди з сушених апельсинів і червоних стрічок, а в кожному кутку мерехтять свічки в скляних ліхтарях, що кидають теплі тіні на старі стіни. Ялинка в залі сяє, прикрашена іграшками, які пам'ятають ще минуле століття — скляними кулями, зірками з паперу, маленькими дзвіночками, що дзвенять від найменшого подиху вітру.

Повітря наповнене передчуттям свята — не галасливим, а ніжним, майже сокровенним. Ніби сам будинок притримує подих, щоб не спугнути цю магію.

Але я намагаюся не думати про те, що Різдво — це час чудес. Бо чудеса тут вже давно не працюють так, як мають.

Але ввечері, коли в залі запалюють вогники, а грамофон грає старі мелодії, щось усередині мене все ж таки розтає.

Діти танцюють по залу, їхні рухи легкі й безтурботні, наповнені щирою різдвяною радістю.

Місіс Кроу навіть посміхається — рідкісна подія, яку важко уявити в звичайний день. Лілі крутиться й кружляє в своїй довгій сукні, сміється так голосно й заразливо, що здається, ніби навіть старі стіни пансіонату підхоплюють її веселощі.

А я стою біля вікна й дивлюся на сніг.

Він падає повільно, ніби не поспішає нікуди. Ніби хоче залишитися тут назавжди.

— Ти не танцюєш?

Позаду стоїть Люк, у темному костюмі, з легкою посмішкою на губах. Він виглядає… інакше. Ніби світло вогників робить його менш примарним.

— Не вмію, — кажу, хоч це неправда.

— Тоді вийдемо в сад.

Він простягає руку. Я дивлюся на неї довго. Занадто довго. Але врешті — беру.

Ми виходимо через бічні двері, туди, де не чути музики. Мороз обпікає щоки, але я майже не помічаю — всю увагу забирає те, що Люк досі тримає мою руку.

Сад виглядає так, ніби його намалював хтось із казки. Дерева вкриті снігом, ліхтарі мерехтять крізь гілки, а повітря пахне хвоєю й чимось солодким — можливо, пряниками, що місіс Кроу пекла вранці.

Ми зупиняємося біля старої альтанки. Її дах завалений снігом, а дерев'яні колони тріщать під вагою зими. Але все одно вона стоїть. Ніби чекала на нас.

— Тут тихо, — кажу, більше самій собі.

— Тут завжди тихо, — відповідає Люк. — Але цього року… інакше.

Я дивлюся на нього.

— Чому?

Він повертається до мене. В очах щось мерехтить — не світло, а щось глибше. Щось схоже на спогад, який ніколи не зникає.

— Бо ти тут, — каже просто.

Я сміюся — коротко, нервово.

— Це найгірша фраза, яку я чула за останній місяць.

— Я знаю, — усміхається він. — Але це правда.

Він робить крок ближче. Сніг падає між нами, але не розділяє — навпаки, ніби з'єднує.

— Сніг цього року тепліший, — каже він тихо. — Не знаю, чому. Але відчуваю.

Я хочу щось сказати. Щось іронічне, щоб зруйнувати цю атмосферу, що стискає груди. Але не можу. Бо він дивиться на мене так, ніби я — єдине, що тримає його тут. У цьому світі. У цьому часі.

Я простягаю руку — повільно, обережно — і торкаюся його долоні.

Вона холодна.

Не прохолодна. Не свіжа. А холодна — як лід, який не тане навіть біля вогню.

Серце пропускає удар. Але я не відсмикую руку.

— Люк…

— Я знаю, — каже він тихо. — Я не такий, як ти.

— Ти тут.

— Але не живий.

— Тоді чому я відчуваю тебе?

Він мовчить. Його погляд опускається на наші долоні — його, крижану, й мою, що не хоче її відпускати.

— Можливо, тому що ти перша, хто не боїться, — каже він нарешті.

Я сміюся — тихо, але це вже не той сміх, що був раніше. Він просочений чимось іншим. Тривогою. Усвідомленням. Тим болем, який я так довго ховала від себе самої.

— Я боюся, — шепочу. — Просто не показую.

— Тоді ми однакові.

Він обережно стискає мою долоню. Холод пронизує до кісток, але я все одно не відпускаю. Бо це — єдине, що зараз має сенс.

Ми стоїмо так довго. Може, хвилину. Може, годину. Час тут не працює, і я вже не намагаюся його рахувати.

Десь у будинку лунає сміх. Грає музика. А ми стоїмо в саду, під снігом, тримаючись за руки — жива й той, хто, можливо, ніколи не був живим.

— Еллі, — каже він тихо.

— Так?

— Якщо коли-небудь доведеться вибирати… між тим, щоб залишитися, і тим, щоб піти… обери піти.

Я завмираю.

— Чому?

— Бо цей пансіонат не відпускає. А ти… ти маєш жити.

Його голос тремтить — ледь помітно, але я чую. І це тремтіння розливається в мені хвилею, що накриває з головою.

Щось у грудях стискається так сильно, що важко дихати. Не від холоду. Не від страху. Від чогось іншого — чогось, що я не можу назвати, бо ніколи раніше не відчувала.

Я хочу сказати щось. Заперечити. Сказати, що залишуся. Що не піду. Що не залишу його тут, одного, в цьому будинку, що наче тримає його між світами.

Але слова застрягають десь глибоко в горлі, і замість них — лише це відчуття. Гостре. Солодке. Таке страшне, що хочеться відсмикнути руку й побігти.

Але я не біжу.

Я стискаю його долоню міцніше — крижану, нереальну, але таку відчутну, що здається, ніби вона єдина справжня річ у цьому світі.

І тоді розумію.

Це воно.

Те саме почуття, про яке пишуть у книжках. Те, що я завжди вважала вигадкою, красивою брехнею для тих, хто хоче втекти від реальності. Те, чого я боялася більше, ніж привидів, таємниць і всього, що ховається в тінях цього пансіонату.

Я закохуюся.

Вперше в житті.

І це так боляче, так гостро, так нестерпно реально, що хочеться кричати — але замість цього я просто стою, тримаючи його за руку, і дивлюся в очі того, хто, можливо, ніколи не зможе відповісти мені так само.

Бо він — не живий. Бо його час закінчився давно. Бо між нами — прірва, яку не подолати ні словами, ні дотиком, ні навіть цим дивним, неможливим моментом, коли сніг падає так повільно, ніби сам світ завмер, щоб дати нам ще хвилину.

Але мені все одно.

Я відчуваю, як серце б'ється — швидко, надто швидко — і кожен удар шепоче його ім'я. Люк. Люк. Люк.