Час, що не йде

Уночі сон не приходить.

Я лежу під ковдрою, дивлюся в стелю й слухаю тишу — ту саму, що здається живою. Вона не порожня. Вона чекає.

І раптом — кроки.

Не важкі. Не гучні. Але чіткі. Повільні. Ніби хтось іде коридором, намагаючись не розбудити маєток, але й не соромлячись бути почутим.

Я сідаю на ліжку. Серце стукає трохи швидше, ніж треба. Можливо, це місіс Кроу. Або Лілі. Або хтось із дітей.

Але щось всередині шепоче: ні, це не вони.

Я підводжуся, накидаю на плечі плед і вийшовую до дверей. Обережно відчиняю їх — і застигаю.

У коридорі темно. Але не зовсім.

Десь праворуч, біля того самого годинника, що зупинився на 3:33, мерехтить світло. Не лампочка. Не свічка. Щось інше. Ніби саме повітря там світиться — холодним, блакитним, майже примарним відтінком.

Я роблю крок уперед. Потім ще один. Дерев'яна підлога скрипить під босими ногами, і звук здається занадто гучним.

Годинник мовчить. Стрілки дійсно застигли. Але скло… воно ніби вкрите тонким шаром інею. Наче хтось заморозив час.

І тоді я чую їх знову — кроки.

Вони ведуть глибше. До старого крила. Туди, де ми майже не ходимо. Де двері завжди причинені, а повітря холодніше, ніж має бути.

Я йду за світлом.

Воно веде мене через вузький коридор, повз вікна, за якими кружляє сніг, повз порожні рами для портретів, де замість облич — лише темні плями.

І нарешті — двері.

Старі. Масивні. З потертою мідною ручкою.

Штовхаю їх — і вони розчиняються майже без зусиль, ніби чекали на мене.

Усередині — бібліотека.

Вона виглядає так, ніби вийшла прямо з минулого століття. Темне дерево, високі стелажі, запах старого паперу й воску. На столі — лампа з абажуром, що дає м'яке жовте світло.

І за тим столом сидить він.

Люк.

Він не повертається. Навіть коли я заходжу. Він просто сидить, схилившись над книгою. Спина пряма, плечі напружені. Ніби він знає, що я тут, але не хоче, щоб я це бачила.

— Люк? — тихо кажу.

Він не рухається.

Я підходжу ближче, і тепер бачу, що перед ним — не книга. Це щоденник. Старий, у шкіряній палітурці, з пожовклими сторінками.

І на одній із них, чорним чорнилом, написано ім'я:

Люк Морн.

Дата під ним — 12 грудня 1894 року.

Я завмираю. Повітря стискається в грудях.

— Це… що це? — питаю, хоч голос ледь чутний.

Люк нарешті повертається. Його обличчя спокійне. Занадто спокійне.

— Нічого, — каже він тихо. — Просто старий запис.

— Там твоє ім'я.

— Не моє.

— Там написано "Люк Морн".

— Це не я.

Але його голос тремтить. Ледь помітно. Але я чую.

Я роблю крок ближче, простягаю руку до щоденника — але він перехоплює мою долоню. Не різко. Але міцно.

— Не треба, Еллі.

— Чому?

— Бо ти не зрозумієш.

— Тоді поясни.

Він відпускає мою руку. Дивиться на мене довго. І в його очах — біль. Той, що не зникає, навіть коли він посміхається.

— Я не знаю, чи справді це я, — каже нарешті. — Я пам'ятаю уривки. Обличчя. Місця. Але час… він не працює так, як має. І кожного разу, коли я намагаюся згадати, хто я є насправді, щось зникає.

— Ти кажеш, ніби ти… не живеш.

— Можливо, я і не живу.

Ці слова падають між нами, як камінь у воду. І я відчуваю, як щось усередині мене розколюється.

— Ні, — кажу твердо. — Ти тут. Зі мною. Ти справжній.

— Справжній, — повторює він тихо. — Але не той, ким маю бути.

Він знову дивиться на щоденник. Перегортає сторінку. І я бачу там рядки — старанний, рівний почерк. Опис дня. Зустріч із кимось на ім'я Елоїза. Розповідь про сніг, про пансіонат, про дівчину, яка зникла серед зими.

— Це ти писав? — шепочу.

— Не знаю. Але щоразу, коли я читаю, мені здається, що це… моя пам'ять.

Я сідаю поруч. Серце калатає. У голові — хаос. Але я змушую себе дихати.

— Якщо це твоя пам'ять, то хто я?

Він не відповідає одразу. Але коли дивиться на мене, у його погляді — щось схоже на жаль.

— Можливо, ти — та, хто має все виправити.

Годинник десь позаду б'є тричі — повільно, глухо, наче з глибини часу. Хоча я точно знаю: стрілки на ньому застигли й не рухаються вже давно.

Я повертаю погляд на Люка, потім на щоденник із його ім'ям і датою зі старого століття, а потім — на власні руки, що не можуть перестати тремтіти.

І саме в цю мить до мене приходить розуміння: я вже не можу просто розвернутися й піти звідси, ніби нічого не сталося.

Тому що якщо час у цьому місці справді зламаний, зупинений або закручений у якусь неправильну петлю — то, можливо, саме я є тією єдиною людиною, хто здатна його зібрати назад, повернути на місце.

Навіть якщо заради цього мені доведеться зруйнувати абсолютно все те, що досі здавалося мені безсумнівно реальним і справжнім.