Класичні зимові розваги

Дивні звуки обривають мій сон. Я прокидаюся не від тихого шепоту снігу за вікном чи скрипу дощок у коридорі — а від справжнього, живого, приголомшливо голосного дитячого реготу.

Такого, що здається, ніби хтось раптом увімкнув звук у світі, який до цього був беззвучним.

Спершу думаю, що це сон. Бо який нормальний ранок у зачарованому пансіонаті, де час не працює, а реальність — поняття відносне, може починатися з веселощів?

Але ні. Сміх продовжується. Більше того — він стає дедалі гучнішим. І я насправді рада цьому, бо схоже, я нарешті вирвалась із того дивного та короткого дня Бабака.

Ледве відлипаю очі — вони, здається, приклеїлися до повік десь о третій ночі, коли я вкотре намагалася зрозуміти, чому годинник у коридорі показує одне й те саме. Простягаю руку до вікна і відсуваю завісу.

І бачу це.

Двір перетворився на щось середнє між зимовою ідилією з різдвяної листівки та полем бою після епічної сніжкової атаки. Діти — їх, здається, цілих двадцять — носяться туди-сюди, кидаються снігом, падають у замети, верещать так, ніби їм платять за кожен децибел.

Один хлопчик намагається зліпити сніговика, але результат більше нагадує Франкенштейна після невдалої пластичної операції. Голова — замала. Тулуб — завеликий. Одна рука — гілка, друга — мітла. І все це стоїть під кутом тридцять градусів, ніби от-от впаде.

Лілі, звісно, у центрі всього цього хаосу. Вона махає мені рукою так енергійно, що я боюся — ще трохи, і вона злетить.

— Еллі! — кричить вона крізь скло, хоча я чую її й без цього. — Давай до нас! Ти ж обіцяла зробити найстрашнішого сніговика у всьому світі!

Відкриваю кватирку, висовуюся і кричу у відповідь:

— Я казала — найкрутішого! Це велика різниця!

Але Лілі вже не слухає. Вона вже кидається снігом у когось іншого, і я чую, як хтось верещить: «Зрада!»

Зітхаю. Потім усміхаюся. Бо це божевілля виглядає... нормально. По-людськи. По-живому.

Тож я швидко шукаю щось тепле.

Натягаю холодні джинси — пансіонат, схоже, не чув про опалення. Потім м'який светр, трохи завеликий — певно, позичила у когось і забула повернути. І — о, це шедевр! — шкарпетки з оленями.

Вони червоні. На них олені. Один олень, правда, без голови — результат мого геніального рішення випрати їх разом із червоною кофтою. Тепер він більше схожий на якусь абстрактну ідею оленя. Або на привида оленя. Філософський олень.

Дивлюся на нього секунду, потім вирішую: ідеально. Це ж іронія долі у формі шкарпетки.

Вибігаю з кімнати, майже спотикаюся об поріг. Класика. І за мить опиняюся на дворі.

Кусючий мороз вдаряє в обличчя, як освіжаюча ляпаска від реальності. Щоки миттєво починають пекти, ніс холоне, повітря таке чисте, що здається — його можна жувати.

І вперше за ці дні мені не страшно.

Навпаки. Я відчуваю щось схоже на... свободу? Легкість? Або просто ранкове божевілля, коли мозок ще не встиг увімкнутися, а тіло вже діє на автопілоті.

Люка, звісно, тут теж немає… але це тільки поки я не кидаю в когось перший сніжок…

Він влучає просто в плече. І коли "жертва" повільно повертається, струшуючи сніг із темного пальта, я розумію, що це був дуже неправильний вибір цілі.

— Гарна точність, Рейн, — каже Люк, і на його губах зʼявляється майже посмішка. — Але, здається, ти щойно оголосила війну.

— Це був попереджувальний постріл!

— Влучно не попереджають.

І перш ніж я встигаю щось відповісти, він кидає у відповідь. Сніг потрапляє мені прямо в шию, розсипається холодними кришталами під светр, і я верещу.

— Ти монстр! — сміюся, тікаючи за лавку.

— Ні, просто швидкий.

— І безсердечний!

— Усе справедливо на війні, — відповідає він, знову посміхаючись.

Ми б'ємося ще хвилин десять — і, здається, навіть сам пансіонат оживає. Сміх відлунює від стін, сніг блищить, мов діаманти, і все довкола здається трохи менше чужим.

Навіть небо, яке нарешті стало світлішим.

Потім ми разом будуємо сніговика. Люк, як завжди, робить усе надто ідеально: рівна куля, симетричний ніс, ґудзики на однаковій відстані. Я спеціально клею йому кривий рот.

— Тепер схожий на тебе, — кажу.

— У мене не така крива посмішка.

— Ні, у тебе така, коли я тебе дратую.

— А ти часто мене дратуєш.

— Значить, живемо.

Він дивиться на мене — довше, ніж треба. І є щось у тому погляді… ніби він справді бачить мене вперше. Або востаннє.

Відвертаюся, бо щось стискається всередині — тепло, але тривожно.

Після обіду нас знову збирають біля каміна. Місіс Кроу роздає какао, Лілі щось розповідає, діти готують сценку для різдвяного вечора.

А Люк сидить у кутку, і в його тіні грає вогонь.

— Ти не береш участі? — питаю, сідаючи поруч.

— Я не люблю розваги такого роду.

— Здивуєшся, але ти схожий на головного героя шкільної драми.

— А ти — на ту, що викриває головного героя, — каже він тихо, і я не впевнена, це жарт чи натяк.

— Може, це не так погано, — відповідаю.

Він злегка посміхається. І мені здається, що у вогні його очі світяться тепліше, ніж уранці.

Коли всі розходяться, я чую, як він тихо каже:

— Ти не повинна бути тут, Еллі.

— У якому сенсі?

— Ти заслуговуєш на світ, що не повторюється.

— Може, він просто ще не дочекався фіналу, — кажу, намагаючись усміхнутись.

— А може, фінал уже був — просто ти його не пам'ятаєш.

Мій погляд знову повертається до годинника. 3:33. Ці цифри вже стали чимось більшим за час — символом, знаком...

Сміх вириваться з моїх грудей несподівано, легко, ніби крізь тріщину в стіні, яку я сама не помічала.

Бо сьогодні — вперше за всі ці дивні, повторювані, заморожені дні — я відчуваю, що час може бути не в'язницею. Що він може бути подарунком.

Хоча б тоді, коли дозволяє мені бути щасливою.

Тут. Поруч із ним.