День, який повторюється

Мене будить не будильник, а тиша.

Така густа і незвична, що здається — навіть думати голосно не можна, аби не злякати ранок. Ніби весь будинок затамував подих і чекає на щось.

Я розплющую очі й одразу відчуваю: щось не так. Надворі той самий сніг, ті самі хмари, навіть ті самі пташині сліди під вікном — як копія вчорашнього дня, наче хтось натиснув «повтор» на пульті реальності.

Дежавю? Можливо. Але дежавю зазвичай не пахне однаково свіжим шоколадом, як учора. І не супроводжується відчуттям, що ти застрягла в чиїйсь дивній грі.

Лілі стрибає з ліжка, вдягаючи свій рожевий светр — той самий, що й учора.

— Еллі! Вставай! Новенький прийшов! І він… ого-го.

Серце калатає. Я завмираю.

— Стоп.

— Що? — Лілі дивиться на мене здивовано.

— Ти вже це казала. Дослівно. Тими самими словами.

— Ні, я щойно прокинулась, — каже вона, моргаючи. — Ти що, сниться продовження вчорашнього дня? Може, треба менше думати про цього таємничого Люка перед сном?

Я хочу відповісти, але язик ніби прилип до піднебіння. Бо за хвилину — точно за хвилину — я чую знайому мелодію старого піаніно внизу. Ту саму, що й учора.

Ноти падають у тишу, одна за одною, як краплі води в порожнє відро.

Коли спускаюся по сходах, ноги ніби ватні. І коли бачу Люка — той самий кут нахилу голови, та сама ледь помітна усмішка — мене проймає холод.

— Рейн, ти знову проспала.

Я стискаю дерев'яний поручень так сильно, що пальці біліють.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — він дивиться на мене так спокійно, наче ми не стояли тут учора в тій самій позі, не вели тієї самої розмови.

— Але ти вже казав це вчора. Дослівно.

— Вчора? — Він нахиляє голову, ніби справді намагається згадати. — Учора ми не бачилися, Еллі  Тільки коли ти заселялася.

Я б хотіла, щоб він жартував. Щоб посміхнувся й сказав: «Попалась!» Але в його очах — лише тиша. Холодна, як сніг за вікном.

Після сніданку місіс Кроу знову збирає нас у зимовому саду. Вона тримає ті самі коробки з гірляндами, дає ті самі завдання, жартує: «Обережно, не впадіть із галереї, я не хочу пояснювати батькам, чому ви летіли з другого поверху».

Намагаюсь не показати, що мені моторошно від цього повтору. Що кожне слово, кожен жест здається відлунням, ехом чогось, що вже було.

Ніби реальність заїкається.

Коли ми з Люком підіймаємося сходами до галереї, він раптом зупиняється й дивиться на мене пильно.

— Ти бліда, Еллі.

— Дякую, це просто моє природне зимове сяйво. Вампірський шик, знаєш.

— Або страх.

Усмішка зникає з мого обличчя.

— Я не боюся. Просто не люблю повторюватися.

— А ти повторюєшся?

Я мовчу. Бо що йому сказати? Що сьогодні — це вчора? Що я вже проживала цей день і не розумію, чому він почався знову?

Я кажу це, але всередині все стискається. Бо я пам'ятаю, як ми вже стояли під цим портретом — старим, потемнілим, із чоловіком у чорному сюртуку, чиї очі ніби стежать за тобою. Як Люк говорив про першого власника маєтку.

І навіть той момент, коли гасне гірлянда — повторюється до секунди. Світло тріпає, мигає і зникає, залишаючи нас у напівтемряві.

Тільки цього разу я не озираюся.

Я знаю, що в темряві, за моєю спиною, хтось є. Відчуваю це шкірою — холодний погляд, що пронизує наскрізь.

— Люк, — кажу тихо, майже шепотом. — Це сон?

— А ти відчуваєш, що спиш?

— Відчуваю, що щось не так. Ніби... ніби світ зламався.

— Може, просто час застряг, — в голосі немає здивування. Ніби це нормально.

— Це як?

— Як стрілки годинника, що не знають, котра година. Вони крутяться, але нікуди не йдуть.

Він торкається пальцями старої дерев'яної рами портрета, і мені здається — чи це вже не здається? — що його рука ледь-ледь проходить крізь пил, як крізь туман. Наче він не зовсім тут.

Серце калатає голосніше.

— Люк… хто ти насправді?

Він усміхається — трохи сумно, трохи наче вибачається. І в цій усмішці стільки старого смутку, що стає моторошно.

— Той, хто не повинен був залишитись.

— Що це означає?

Але він не відповідає. І поки я намагаюся зрозуміти, що це значить, він уже зникає за поворотом коридору.

Так, ніби розчинився у повітрі — наче його й не було.

Я стою одна в напівтемряві, серед старих портретів і запаху пилу. І раптом розумію: можливо, я не одна застрягла в цьому дні.

Можливо, Люк застряг тут набагато раніше.

Увечері я сиджу біля вікна у своїй кімнаті. Сніг сиплеться повільно, однаково, як і вчора. Як у снігової кулі, яку хтось струсонув і поставив на поличку.

Я відкриваю щоденник, сподіваючись знайти хоч якісь відповіді. Сторінки чисті — але перша фраза вже написана.

«Сніжна година почалася.»

Той самий почерк. Мій. Але я не пам'ятаю, щоб це писала. Взагалі не пам'ятаю.

Пальці тремтять, коли гортаю далі. Порожні сторінки. Жодних записів. А потім — на останній — ще один рядок:

«Не довіряй часу. Він бреше.»

Я відчуваю, як у мені стискається щось тепле і крихке — ніби час справді зламався, і я опинилась у його уламках. У петлі, з якої немає виходу.

На сходах знову тихо цокає годинник.

Хоча, здається, він давно зупинився. Стрілки застигли на 3:33, як завжди.

Як завжди?

Я закриваю очі й намагаюся згадати: а чи рухались вони коли-небудь?