Тінь

Сніжна година прокидається не від дзвону будильника, а від запаху гарячого шоколаду.

І від того, що Лілі, моя сусідка по кімнаті, шепоче мені на вухо так, наче ми у шпигунському трилері:

— Вставай! Новенький прийшов. І він… ого-го.

— Лілі, ти кажеш «ого-го» навіть про нові серветки в їдальні, — бурмочу я, закриваючи обличчя подушкою.

— Ці серветки не мають очей, які дивляться крізь тебе, як рентген, — шепоче вона драматично. — І він, здається, не з нашої групи. Може, родич місіс Кроу? Або… привид?

Я підводжуся, накидаю светр і виходжу в коридор, де від підлоги піднімається запах старого дерева та вікової пилюки, а десь унизу вже грає піаніно — старе, трохи розстроєне, але вперте, як і весь цей маєток.

І дійсно, біля сходів стоїть він. Люк. У світлі ранкових ламп його силует виглядає так, ніби час обходить його стороною. Або він його просто ігнорує.

— «Новенький», кажеш? — кидаю я Лілі через плече. — Мабуть, дуже новий. Років… сто п'ятдесят.

— Ти що, знайома з ним? — округлює очі вона.

— Можна й так сказати. Ми просто з одного… минулого. Наче у дорогій вʼязниці… останні декілька років.

Лілі не розуміє, але я вже спускаюсь униз, ковзаючи рукою по холодних перилах. Люк помічає мене відразу — як завжди.

— Рейн, — киває він спокійно. — Ти знову пропустила сніданок.

— Я художня натура. Мені потрібна драма, а не каша з грудками.

— Драма тебе знайде, навіть якщо ти цього не плануєш, — відповідає він тоном людини, яка це вже бачила.

І от він знову говорить свої загадки, наче це його улюблена мова. Або єдина, якою він розмовляє з реальністю.

— А ти звідки знаєш, що я проспала? — питаю, трохи підозріло.

— Годинник на сходах не працює вже три роки. Але коли ти з'являєшся — він завжди тикає.

Сміюся.

— Це, мабуть, мій магнетизм. Або ти просто дивишся на мене з вікна.

— А може, пам'ять, — тихо каже він, і його погляд стає важчим.

Після сніданку нас збирають у зимовому саду — величезній скляній оранжереї, де навіть у грудні цвітуть лимони. Місіс Кроу роздає завдання: декорування залу до Святвечора. Я тягну жереб і отримую… «верхню галерею». Звісно. Там холодно, темно і майже ніхто не хоче туди лізти.

— Не переживай, я допоможу, — озивається Люк.

— А ти хіба не занадто нудний для гірлянд? — іронізую я. — Або ти заморожений? Чи безсмертний?

— Можливо, — відповідає він так спокійно, що жарт раптом здається правдою.

Зависаю на мить.

— Люк, це був жарт.

— Я знаю.

Але усмішки немає. І я не знаю, чи мені сміятися далі, чи злякатися.

— У мене багатопрофільна таємничість, — додає він нарешті, і я видихаю.

Ми підіймаємось старими сходами. На стінах — портрети. Обличчя людей, схожих між собою, як відбитки одного й того ж сну. Або прокляття.

Один із них — чоловік у темному пальті. З дивними очима. Дуже знайомими.

— Хто це? — питаю.

— Перший власник цього маєтку, — відповідає Люк без жодних вагань, наче ця історія давно закарбувалася в його пам'яті. — Кажуть, що він зник у сильній заметілі багато років тому і більше ніколи не повернувся до цих стін.

— Звучить романтично, — кидаю я з легкою іронією.

— Не впевнений, що це слово підходить, — відповідає він задумливо. — Його серце знайшли повністю замерзлим, але дивна річ… на ньому не було жодних слідів снігу.

Я відчуваю, як мурахи повзуть по шкірі.

— Ти любиш такі історії, так? — усміхаюсь, щоб зняти напругу.

— Вони не історії, якщо ти їх пам'ятаєш, — каже він тихо.

На коротку мить мені здається, що повітря навколо нас стає набагато густішим, важчим, наче воно наповнюється чимось невидимим, але відчутним. Наче сам маєток уважно прислухається до кожного нашого слова, кожного подиху. І терпляче чекає на якусь відповідь, яку ми ще не готові дати.

Ми продовжуємо мовчки чіпляти гірлянди на стіни галереї, і я час від часу непомітно краєм ока кидаю погляди на Люка, намагаючись зрозуміти його краще.

Він рухається надзвичайно безшумно, плавно, наче вже давно звик існувати, не торкаючись самого часу, не залишаючи у ньому слідів. І ще одна незвичайна деталь раптом спадає мені на думку — деталь, яку я помічаю зараз вперше за весь цей ранок, хоча вона, мабуть, була очевидною з самого початку: він зовсім нічого не їв за сніданком. Взагалі нічого.

— Люк, — кажу я обережно. — Ти не голодний?

— Ні.

— Ніколи?

Він не відповідає. Просто продовжує вішати гірлянду, наче я нічого не сказала.

— Окей, тепер ти офіційно підозрілий, — кажу я з усмішкою, але серце б'ється трохи швидше.

Раптом до нас наближаються троє щойно прибулих учнів. Серед них — енергійна дівчина, яка миттєво починає розповідати про свої враження від кімнат, розкладу занять та атмосфери, що, за її словами, «прямо як із кіно».

Люк спокійно спостерігає за нею, легко киває головою — а потім несподівано промовляє:

— Ти Марта, так? Ти була тут п'ять років тому. У тебе тоді була червона куртка.

Дівчина зупиняється. Бліднішає.

— Звідки ти…?

— Пам'ятаю, — просто каже він.

Вона відступає. Хлопці поруч із нею переглядаються. Я теж.

— Люк, — шепочу я, коли вони йдуть. — Це було дивно.

— Чому? Я просто добре запам'ятовую обличчя.

— Ти запам'ятовуєш усе. Навіть те, чого не бачив. Бо… пʼять років тому Марті було може десять, може вісім…

Він не заперечує моїх слів, не намагається пояснити чи виправдатися, не шукає жодних аргументів на свій захист. Просто мовчить, і саме ця його тиша, це спокійне прийняття моїх підозр робить ситуацію ще більш тривожною. І це лякає мене набагато більше, ніж будь-яке пояснення, яке він міг би запропонувати.

— Люк, — кажу я нарешті, набираючись сміливості. — А ти коли сюди приїхав уперше?

— Давніше, ніж ти думаєш.

І раптом — тихий дзенькіт. Гірлянда гасне. І водночас у глибині галереї чується легкий подих, немов хтось стоїть у темряві й спостерігає.