Повернення

Поїзд тягнеться крізь білу пустку, ніби боїться спантеличити зиму. Я малюю пальцем серце на запотілому вікні — чисто на автоматі, а потім швидко стираю долонею, бо навіть для мене це занадто.

Знову «Сніжна година».

Знову цей притулок, де я ніби маю бути щаслива, але насправді просто застрягла.

Я приїжджаю сюди щороку з дванадцяти років. Батьки працюють у Лондоні — «занадто важливий сезон, Еллі, вибач». Я давно не ображаюся. Мені просто цікаво, скільки різдв треба пропустити, щоб воно перестало пахнути корицею і почало пахнути порожнечею.

Поїзд скрипить, зупиняється. На пероні вже стоїть місіс Кроу — завідувачка пансіонату. Маленька, міцна, у шарфі, який виглядає, ніби його вкрала в ведмедя.

— Еллі Рейн! — її голос пробиває заметіль, як гудок. — Знову остання!

— Це вже традиція, — кажу я, волочучи валізу, яка важить приблизно як усі мої нерозв'язані проблеми.

Вона корчить гримасу, що виглядає наполовину засмучено, наполовину іронічно.

Ми сідаємо в стару машину, яка пахне деревом та вологою вовною. Уздовж звивистої дороги, що веде до пансіонату, тягнуться високі сосни, схожі на велетенських вартових, що застигли в очікуванні.

Коли я була маленькою дівчинкою, що вперше приїхала сюди, я щиро думала, що вони справді рухаються вночі, коли ніхто не дивиться. Тепер, через стільки років, я просто знаю, що інколи здається, ніби вони змінюють положення, хоча це, звісно, лише гра світла та тіней.

Пансіонат «Сніжна година» зустрічає нас тишею. Старий маєток із чорного каменю під шаром снігу. Із вікон ллється жовте світло — тепле, майже затишне. Я вдихаю знайомий запах: сніг, печиво і щось старе, наче пил із минулого.

— Інші вже тут, — каже місіс Кроу. — Вечеря за годину. І, Еллі, будь ласка, ніяких вибухів, як минулого року.

— То не був вибух. То був науковий експеримент.

— У ванній?

— Наука не обмежується лабораторіями.

Вона хитає головою, і я бачу, як на її обличчі з'являється вираз м'якої поблажливості, змішаної з легкою тривогою.

Відчуваю, як у грудях щось поступово розслаблюється, ніби невидимий затиск нарешті відпускає. Сніжна година — це єдине місце на всій землі, де мене не намагаються постійно виправити, не читають нотацій про те, якою я маю бути. Тут усі трохи дивні, трохи не на своєму місці: діти дипломатів, акторів, відомих бізнесменів, яким завжди ніколи бути справжніми батьками.

Тут ми не покинуті в прямому розумінні цього слова — ми просто тимчасово непотрібні, відкладені на потім, як справи, до яких повернуться пізніше.

Заносжу валізу в кімнату — третій поверх, вікна на гори. Дерев'яні стіни, плед у клітинку, старий годинник у кутку. Той, що іноді цокає вночі, хоча давно зламаний. Тут багато таких.

І тоді чую голос.

— Думав, ти не приїдеш.

Обертаюсь.

Люк Морн стоїть у дверях — такий самий, як завжди. Чорне волосся, темно-сірі очі, що відбивають світло, мов лід. Навіть куртка та сама. Я завжди дивуюсь: чому він не змінюється? Чотири роки знайомі, а він виглядає однаково. Ніби застиг у часі. Або я просто погано запам'ятовую обличчя.

— А ти, бачу, знову граєш у таємничого незнайомця, — кажу я, намагаючись не показати, що серце б'ється швидше.

— Я просто не люблю змін, — він злегка посміхається.

— Сподіваюсь, шкарпетки хоч інколи міняєш.

— Тільки коли замерзають до смерті.

І знову все як завжди. Наш звичний танок: я кидаю жарт, він відповідає тихо, з тією ледь вловимою усмішкою, ніби тримає в собі таємницю, яку я ще не розгадала.

— Тебе чекали, — додає він. — Після торішнього «експерименту» всі сподіваються на шоу.

— Я більше так не роблю. Тепер я відповідальна людина.

— І все ж стерла серце на вікні в поїзді.

Застигаю.

— Ти стежив?

— Просто помітив відбиток, коли заходив у купе.

Він відводить погляд, і мене раптом пробиває холодом. Щось тут не так. Щось неможливе.

— Ти був у тому ж поїзді? — питаю.

— Можна й так сказати, — він торкається пальцями дверної рами, ніби перевіряє, чи справжня. — Тут усе трохи повторюється, Еллі. Треба просто вміти помічати.

Він виходить, і я лишаюся сама з тишею та годинником, що цокає тільки для мене.

Сніжна година знову почалася.