Розділ 5

Я підійшла до цієї розкішної будівлі й просто розкрила рота від того, наскільки вона була високою. На фото вона здавалася значно меншою. Мені вже кортіло зайти всередину, адже вітер пробирав до кісток. Треба було все-таки вдягнути шапку, бо мені здалося, що шарфа буде достатньо.

Я рушила вперед, загубившись ще на самому початку шляху. Коридори вели незрозуміло куди, а я все намагалася знайти ліфт. Згодом я зустріла жінку, яка проходила повз, цокочучи каблуками. У руках вона тримала папку, і загалом виглядала дуже серйозною. Я підбігла до неї.

— Перепрошую, мені потрібно на п’ятнадцятий поверх. Підкажіть, будь ласка, де тут ліфт?

— Вам варто пройти прямо й повернути праворуч, там одразу його побачите. Стривайте. П’ятнадцятий поверх? — перепитала вона.

— Так. Мені потрібно розібратися з документами, — сказала я, помітивши її здивування.

— Дивно. А… — вона засміялася. — Перепрошую, я не відразу зрозуміла, — вона випрямилася й оглянула мене з ніг до голови. — Ви дівчина нашого начальника. Просто це було неочевидно: ви надто молода, та й загалом… навіть його син старший за вас, тож я не здогадалася.

— Дівчина? Ви, мабуть, щось плутаєте. Я справді прийшла з документами, — сказала я й показала їх, не розуміючи, про кого вона говорить.

— Проходьте, будь ласка, — мовила вона й пішла далі, а я так і не збагнула, що вона мала на увазі. Вона все одно не повірила в мої слова.

Я рушила вперед, милуючись тим, як красиво прикрасили будівлю зсередини. У повітрі стояв запах свіжої ялинки — такий сильний, що хотілося зупинитися й просто вдихати його. Коли я зупинилася біля ліфта, то глибоко зітхнула й натиснула кнопку. Коли ліфт під’їхав і двері відчинилися, я побачила дуже знайомого чоловіка. Він подивився на мене й здивовано підняв брови. Це ж той самий — із перевірки. То він тут працює? Я не знала, як реагувати. Він вийшов з ліфта й зупинився навпроти, дивлячись на мене впритул своїм пронизливим поглядом.

Я вже збиралася зайти до ліфта, як він звернувся до мене.

— Я вас пам’ятаю, — його голос знову був надмірно стриманим. — Дівчина з кавʼярні.

— Я вас теж упізнала.

— Дозвольте поцікавитися, з якого ви тут питання?

— А ви тут працюєте?

— Так.

— Мені потрібно вирішити питання з оплатами, які були внесені, але не пройшли, оскільки реквізити виявилися застарілими, — у приміщенні було тепло, й у мене почали пекти долоні.

Він уважно дивився на мене, ніби намагався зрозуміти, наскільки я тямлю в тому, про що говорю. Його очі залишалися холодними, але тепер у них прослизала цікавість. Він мовчав. Я зовсім не розуміла його поведінки й цієї зверхності.

— Ви взагалі розумієте, де перебуваєте? — перепитав він.

— Мені чоловік назвав цю адресу, і ось я тут. Я думаю, що ви — організація, яка контролює потоки рахунків і виплат, — сказала я, дивлячись на нього й безглуздо кліпаючи очима.

— Дурнішого я ще не чув, — тихо пробурмотів він і потер перенісся. — Гаразд. Думаю, ми можемо зайти до кабінету й поговорити.

 — Ви вважаєте, що ми можемо? — здивовано перепитала я. — Хіба це не ваш обов’язок, якщо ви тут працюєте?

Він подивився на мене холодним поглядом і просто пішов далі. Мені нічого не залишалося, як піти за ним. Ми йшли, часто повертаючи кудись. Наче в лабіринті. Я вже хотіла запитати, скільки ми ще маємо повернути, щоб бути на місці, але побачила вхід у просторий офіс. Він був майже порожнім. Це виглядало доволі дивно. Було відчуття, ніби сюди щойно переїхали й людина ще не встигла все розкласти по місцях.

— Як до вас звертатися? — запитала я.

Цей чоловік виглядав дуже молодим, але водночас суворим, наче в його жилах текла не кров, а крижана вода. Він дивився на мене похмуро, ніби залишався десь у власних думках. Мені це не подобалося.

— Зніміть пальто, — промовив він.

Я отетеріла від його тону, але все ж зробила те, що він наказав.

— Мене звати Даніель, — додав він.

Я кивнула, відзначивши про себе, що ім’я й справді було гарним.

— Мій дідусь помилково платив не на той рахунок, і мені потрібно, щоб ви допомогли перенаправити ці платежі за іншими реквізитами, — сказала я так швидко, переймаючись, а чи точно він зрозумів,

Він засміявся, і в мене спалахнули щоки.

— Я сказала щось смішне? — невдоволено запитала я.

— Ви й самі маєте розуміти, що це неможливо, — він вальяжно відкинувся в кріслі, дивлячись на мене з усмішкою. Я знітилася й поправила светр.

— Неможливо? — перепитала я, намагаючись тримати голос рівним. — Тоді навіщо взагалі існує ваша організація?

Він повільно підвів на мене погляд. У ньому була ця лінива зверхність, яка трішки забирала в мене сміливості.

— Для людей, які розуміють, куди й навіщо вони платять, — відповів він. — І які не приходять сюди з надією, що хтось виправить чужі помилки.

— Це не чужа помилка, — заперечила я. — Це мій дідусь. І гроші були перераховані за старими реквізитами, які ніхто не спромігся закрити.

— Гроші пішли, — сухо сказав він. — А отже, питання закрите.

— Для вас, можливо, — я стиснула пальці, відчуваючи, як усередині підіймається злість. — Але не для мене.

Він відкинувся в кріслі ще сильніше, зчепивши пальці перед собою. Його погляд ковзнув по мені, наче я була не людиною, а задачею, яку він вирішував про себе.

Чоловік дістав папку, а потім відкрив її, пробігся поглядом по документах, а потім різко захлопнув.

— Який рахунок? — запитав він.

Я кліпнула.

— Що?

— Реквізити. Назвіть.

Я поспіхом дістала папери з сумки й підійшла ближче. Надто близько. Я відчула його парфуми. Вони були приємними.

 Він узяв все з моїх рук, і його пальці на мить торкнулися моїх. Я здригнулася, а він це помітив.

— Ви нервуєте, — сказав він, не підводячи очей.

— Ні.

— Брешете.

Він перегорнув сторінки, зупинився й насупився.

— Це не наші реквізити.

  — Тобто як? — вимовила я. — А як же…

— Отже, ваш дідусь усе повністю переплутав.