Розділ 4

Це було набагато складніше, ніж я собі уявляв. Здавалося б, у чому може бути складність обдурити цю дівчину? Але складність була в її очах… Таких чистих і голубих, що я на мить просто забув, як дихати. Боже, якою ж вона була прекрасною. Чорне, мов смола, кучеряве волосся, мила усмішка, маленький носик. Вона нагадувала мені Білосніжку.

Це було несподівано — наче не я прийшов сюди з чітким планом, а мене самого спіймали у ретельно розставлену пастку. Я дивився на неї й розумів: кожен підготовлений мною аргумент руйнувався і перетворювався на попіл. Голос у неї був таким м’яким, що в мене в грудях щось болісно стискалося. Чорт. Я ж мав говорити впевнено, грати свою роль, але поруч із нею весь лід танув.

І замість того щоб пишатися власною хитрістю, я ловив себе на думці, що просто милуюся нею. Батькові це точно не сподобається, а я поводився, мов якийсь дрібний боягуз. Це мене просто виводило. Як так? Через якусь дівчину я забував, хто я насправді. Спадкоємець імперії, яку зводили з нуля. Це було смішно.

Я припаркувався біля величезної будівлі й вийшов із машини, важко зітхаючи. Я вже знав, як виправдати свої дії. Головне — щоб батько залишився задоволений.
Я йшов уперед, вдихаючи свіже і морозне повітря. Крокував, немов буря, не помічаючи нічого довкола, але добре бачачи, як усі при моєму вигляді спотикалися й нервово бралися до роботи. Та всередині я кипів. Кожен крок віддавався злістю, змішаною з незрозумілою слабкістю — слабкістю, яку я не мав права відчувати.

Підіймаючись мармуровими сходами, я намагався викинути її з голови — її очі, її усмішку, те, як у мене перехопило подих, коли вона просто поглянула на мене. Я не повинен був так реагувати. Це була лише частина плану. Звичайна дівчина. Легка ціль.
Але якщо це була ціль, то чому здавалося, ніби приціл наведений саме на мене?

Я штовхнув важкі двері й увійшов. Батько сидів за столом, переглядаючи якісь папери. Він навіть не підвів погляд.

— Ну? — вимовив він низьким рівним голосом, від якого в більшості людей тремтіли коліна. — Виконав?

— Не зовсім, — він повільно підняв очі на мене.
— Я тут подумав, — почав я. — Це занадто просто.

— Просто? — чоловік підняв брову та все ж таки глянув на мене. — Ти справді вважаєш, що залишити їх ні з чим — це занадто просто?

— Так, — його погляд був нерозуміючим. — Це надто раптово. А якщо змусити цю дурненьку закохатися в мене й залишити їх не просто ні з чим, а ще й із ниючим болем? — батько різко засміявся.

— Ти знущаєшся?

— Ні, — я знизав плечима, ніби все це було для мене звичайною діловою схемою, а не власним шаленством. — Вони принизили нас. Думали, що можуть грати з нами. Чому ми маємо відповідати швидко, коли можемо — красиво?

Батько відкинувся на спинку крісла, переплівши пальці на грудях. Усмішка зникла, поступившись місцем уважному та крижаному інтересу. Це був небезпечний погляд.

— Красиво кажеш, — протягнув він. — Ти пропонуєш влаштувати спектакль?

— Я пропоную вдарити туди, де болить найбільше, — мої слова звучали впевнено, хоча всередині все ще тремтіло щось людське, те, що я відчайдушно намагався придушити.

Батько повільно кивнув, але його очі залишалися гострими, наче леза.

— Ти надто емоційний, — сказав він. — Це не гра. Це війна. І якщо ти помилишся — ми втратимо значно більше, ніж час.

— Батьку, ти забуваєш, чий я син і з яким характером, — вимовив я жорстко, щоб змусити його заткнутися.

Він підвівся, підійшов ближче й став прямо переді мною. Його присутність тиснула, але я не відвів погляду.

— То чому ти пропонуєш саме такий шлях? — тихо запитав він. — Звідки раптом цей… інтерес? — Я зціпив щелепу.

— Вона довірлива, — відповів я. — Наївна. Проста. Закохається швидко. Її легко зламати. Я переконався в цьому, щойно побачив.

— Вона тобі точно не сподобалась? — батько уважно стежив за моєю реакцією, а я демонстративно пирхнув зі сміху.

— Та кинь. Вона гірша за бездомне цуценя. Такі точно не в моєму смаку, — я цокнув язиком. — А чому ти так сумніваєшся? Наче думаєш, що я недостатньо хороший.

— Даніелю, я хочу, щоб наш план спрацював.

— Він спрацює, — упевнено сказав я.

— Гаразд. Хочу тобі вірити, сину. Ну а поки ми тиснемо на них усіма можливими способами, — він усміхнувся. — Ох і сімейка.

— Що? Що ти маєш на увазі?

— Я відправив до них свою людину, щоб повідомити про нібито заборгованість за електрику за півроку.

— Як ти це провернув, якщо вони все оплачували?

— Ну, вони ж робили це на недійсний банківський рахунок, тому й виникла така прикрість, — сказав батько з удаваним жалем.

— Недійсний рахунок? — я підняв брову, хоча всередині в мене все стиснулося. — Ти навмисно підмінив їм реквізити?

Батько лише розвів руками, ніби говорив про щось буденне.

— Не я, — він тонко всміхнувся. — Але люди, які працюють на мене, знають, як ускладнити життя тим, хто посмів перейти дорогу нашій родині.

Я провів поглядом по кабінету, ніби повітря в ньому стало густішим. Він діяв надто швидко. Надто жорстко. І зовсім не за планом.

— Навіщо? — запитав я, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Ми ж мали діяти через мене. 

— Мали? — батько підняв очі. — Ми робимо так, як вигідно нам. Якщо вони почнуть панікувати раніше — тим краще. Дівчина стане ще вразливішою. А отже… — він зробив лаконічний жест рукою. — Процес піде швидше.

Знову те неприємне тягнуче відчуття під ребрами, ніби хтось ізсередини штовхав мене до протесту.

— Ти дієш надто різко, — сказав я, дивлячись йому прямо в очі. — Так ми ризикуємо зруйнувати все ще до того, як я почну все виконувати.

Батько завмер. Його обличчя стало кам’яним.

— Ти зараз заперечуєш? — холодно запитав він.

Я стиснув руки в кулаки.

— Я кажу, що якщо ми хочемо зламати їх грамотно, треба грати тонше. Якщо ти влаштуєш пожежу зараз, то мені потім не буде чим маніпулювати.

— Я просто захотів їх розворушити. Далі справа за тобою, — батько засунув руки до кишень брюк і поглянув на сіру панораму за вікном.