Розділ 3

Ми йшли з дідусем додому. Я тримала його під руку, поки він ішов повільно й обережно, спираючись на свою палицю. Сутеніло. Усе навколо було таким синім і свіжим, що навіть не хотілося заходити до хати. Сніг нарешті вщух, ніби пішов відпочити. Але чомусь мені здавалося, що це ненадовго. Небо було затягнуте хмарами, а це означало, що варто чекати нового снігопаду.
Мені неймовірно подобалася така погода й атмосфера.

— Зараз прийдемо, я приготую тобі гарячий какао й млинці, — сказала я, у передчутті тихого вечора.

— Ти хотіла сказати, що зробиш мені каву? — перепитав дідусь, усміхаючись. У куточках його очей з’явилися зморшки.

— Ні, какао, — промовила я удавано суворо. — Ти ж знаєш, тобі не можна багато кави.
Це правда. У дідуся була вада серця, тому кава йому була заборонена, хоча він усе одно інколи грішив.

— Та кава мене тільки лікує, — почав переконувати він, ніби справді думав, що я повірю. — А ще б цигарочку… як у стару молодість.

— Та-а-ак, — протягнула я. — Щоб я більше цього не чула, інакше посаджу тебе на суворий кавовий режим.

— Ну добре, добре, — миттєво серйозно промовив він, хоча по очах було видно: пустує навмисно, щоб мене піддражнити.

Я лише хитнула головою, намагаючись зберегти суворість, але кутики губ усе одно зрадницьки смикнулися. З ним неможливо було не посміхатися — навіть коли він робив вигляд «страшного й неслухняного».

Ми вже підійшли до нашого дворику. Сніг тихенько рипів під ногами, а ліхтарі кидали на землю м’яке золотисте світло, від якого вечір здавався ще затишнішим.

Ми зайшли до хати, і тиша зустріла нас теплим, трохи сонним диханням. Я одразу увімкнула лампу на кухні — м’яке світло розлилося кімнатою, роблячи її затишною, ніби дім обіймав нас після холоду.

— Так, — сказала я, знімаючи шарф і пуховик. — Дідусю, ти сідай. Я швидко приготую какао.

— Я? Сідати? — пирхнув він, але слухняно опустився на стілець. — Я маю допомагати. Я, між іншим, голова сім’ї.

— Голова, — парирувала я, відкриваючи шафку. — Але голова, яка за рецептом лікаря має сидіти тихо і не бурчати.

Він зробив вигляд, що образився, але вже за секунду усміхнувся і почав щось собі наспівувати.

На кухні запанувала приємна метушня: каструлька зашипіла на плиті, запах какао наповнив кімнату, борошно легким шаром осіло на столі, коли я насипала його у миску для тіста.

— Якщо млинці підгорять, — сказав дідусь серйозним тоном, — я буду скаржитись.

— Тоді тобі доведеться їсти те, що дадуть, — відповіла я, стримуючи усмішку.

Ми жартували. Розмовляли. Дідусь розповідав історії з армії, а я слухала, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Та раптом нас перервав стукіт у двері.

Я застигла з вінчиком в руках. Дідусь підняв голову.

— Ти когось чекаєш? — тихо спитав він.

— Ні.

Я витерла руки об рушник і пішла до дверей, відчуваючи дивний холодок у животі. Відчинила.
На порозі стояв чоловік років сорока в темній куртці, з папкою під пахвою. Занадто офіційний вигляд, щоб бути випадковим перехожим.

— Доброго вечора, — сказав він. — Вибачте, що так пізно. Я з енергопостачальної компанії.

У мене всередині все похолодніло.
— Щось трапилось?

— На жаль, є заборгованість за електроенергію за півроку. Ми кілька разів залишали повідомлення, але… — він розвів руками. — Ніхто не реагував.

Я моргнула. Вийшла на вулицю, і закрила двері, щоб дідусь нічого не чув. Йому не можна хвилюватись.

— Але ж ми всі платили, — видихнула я, намагаючись говорити спокійно, щоб голос не тремтів. — Ви впевнені, що це помилка?

Чоловік опустив очі у папку, переглядаючи документи.

— У вас в системі числиться інший особовий рахунок. Старий. Він давно неактивний, але чомусь саме на нього приходять всі повідомлення і нарахування.

Я ще більше нахмурилася.

 — Як так сталося?

— Можливо, хтось колись перевів договір на новий рахунок, але база не оновилася. Таке буває, коли працівники змінюються і документи губляться. Або… — він злегка обережно подивився на мене, — хтось продовжував платити за старими реквізитами, які зараз неактуальні.

Я відчула, як щось неприємно підкололо під ребрами.
Дідусь.

— Це, мабуть, дідусь. І що нам тепер робити? — спитала я з надією.

Він зітхнув, засовуючи ручку в папку.

— По-хорошому, треба сплатити всю суму за півроку на існуючий банківський рахунок, — це фатально. У нас не було таких грошей. Всі кошти йдуть на лікування та ліки дідуся.

— Почекайте, — почала я. — Але у нас є чеки, наприклад. Подивіться у себе. Ми ж платили. Хіба не можна просто зробити переказ на інший рахунок? — нервово пропонувала варіанти, а він дивився на мене, ніби я божевільна.

— Пані, гроші йшли в порожнечу. Жодні чеки не допоможуть, — я не могла збагнути, як таке можливо. У будь-якій ситуації має бути якесь рішення. — Вам дається попередньо місяць, щоб оплатити всі борги. У гіршому випадку доведеться відключати вас від електроенергії. — він на мене уважно подивився. —Можу ще запропонувати приїхати до офісу і поговорити безпосередньо з керівником. Навряд чи він дасть якісь рекомендації, але спробувати варто. На все добре.

Я зачинила двері і деякий час стояла, не рухаючись, ніби звук його кроків за порогом ще гучно відлунював у вухах. Здавалося, повітря стало важчим. На секунду потемніло в очах від раптової, гострої безпорадності.

Я глибоко вдихнула і спробувала взяти себе в руки. На кухні дідусь щось муркотів під ніс, стукаючи пальцями по столу в такт своїй мелодії. Йому не можна знати. Не можна хвилювати.

— Хто це був? — запитав він, коли я зайшла назад.

— Помилились дверима, — відповіла я з натягнутою усмішкою. — Піду додам тісто.

Він кивнув, але я помітила, що дивився довше, ніж зазвичай. Ніби відчував, що щось не так. Але, на щастя, більше питань не ставив. Я перевертала млинці, розтирала какао, робила все автоматично, ніби крізь скло. У голові стукала одна фраза: «Місяць. У нас місяць». А грошей — нема.