Розділ 2

Я дивилася в його сірі очі, які здавалися надто холодними — аж хотілося мимоволі здригнутися. Він зовсім не виглядав людиною, що заходить у такі маленькі місця. Наче він був значно пафоснішим і вищим за все це.

Від холоду я сіпнулась. Його чорне пальто вбирало в себе білі сніжинки, тому я несвідомо потягнулася, щоб струсити їх із тканини. Брюнет уважно стежив за моїми рухами, а потім насупився. Наче йому було дивно, що його взагалі торкнулися. Він так і стояв, тримаючи коробку з молоком.

Він не поворухнувся. Лише брови ледь-ледь смикнулися, зовсім мало, але цього вистачило, щоб зрозуміти: дотиків він не любив або просто не очікував їх.

— Сніг, — пробурмотіла я, ніби виправдовуючись.
Дурість, звісно. Він і так усе бачив.

Чоловік повільно відвів погляд від моєї руки й знову подивився прямо на мене. Сірі очі — холодні, але раптом ставші незбагненно глибокими. Наче шукали в мені щось таке, про що я й сама не підозрювала.

— Дякую, — видихнув він тихо. Занадто тихо для людини, яка виглядає такою неприступною.

А потім він несподівано різко прокашлявся, зберігаючи в собі всю ту впевненість.

— Я тут з перевіркою, — озвався він, знову оглядаючи кавʼярню. Я здивовано звела брови. Тут ніколи не було перевірок.

— З перевірки? — перепитала я. — Ви можете поставити молоко он туди, — сказала я, вказуючи пальцем на склад.
Для нього ця коробка, здавалося, взагалі нічого не важила, тоді як я ледве могла її підняти.

Він спокійно переніс усе молоко, а я лиш стояла й спостерігала за цим.

— Дуже вам дякую, — подякувала я. — Давайте я зроблю вам каву, — запропонувала з усмішкою, але він похмуро глянув на мене. Якби не зачинені двері, я б сказала, що від них тягне холодом, але насправді це був його погляд. Він був холодний, грубий і… пихатий?

— Я не п'ю каву.

— Можу запропонувати чай, — не вгамовувалася я.

Він підійшов до мене впритул, уважно розглядаючи мої очі. Від збентеження я почала поправляти кучері, бо здавалося, що вони розсипалися в різні боки.

— І чай я теж не п’ю, — промовив він, розправляючи плечі.

— А що ви п’єте? — щиро поцікавилася я.

Він на мить завмер, ніби добираючи слова, а потім тихо відповів:

— Воду. Звичайну воду.

Я усміхнулася, а потім підійшла й налила йому просто води.
Він опустив погляд на підлогу, ніби збирався щось додати, але потім знову підняв очі й запитав з ледь помітною тінню роздратування:

— Вам варто було вже давно надати мені документи, — його губи стиснулися в тонку лінію після цих слів, наче він сам зрозумів, наскільки різко це прозвучало.

— Ох. Вибачте. Просто в нас ніколи не було перевірок, — я простягла йому склянку з водою, і він відразу випив прозору рідину. — І я зовсім не розумію, що саме повинна вам показати.

— Скільки вам років?

— Двадцять.

— Ви найманий роботодавець?

— Не зовсім.

— Конкретніше, — він ніби з кожною секундою ставав дедалі роздратованішим.

— Ця кав’ярня належить моєму дідусеві.

Він похмуро подивився на мене, ніби намагаючись прочитати щось між рядків, але в його погляді майнула тінь сумніву — наче йому важко було повірити, що цей маленький, затишний куточок може належати комусь, хто не вписується в його строгі уявлення.

— Тобто ви спадкоємиця? — нарешті запитав він. Голос усе ще залишався прохолодним, але тепер у ньому звучала легка нотка зацікавлення.

Я кивнула, намагаючись не видати свого хвилювання. Забагато питань, надто багато невідомого пов’язано було з цією людиною. Його присутність здавалася чужою, майже сторонньою.

— Дідусь відкрив це місце, коли я ще була зовсім маленькою. Кав’ярня — це для нас більше, ніж бізнес. Це пам’ять, тепло й затишок. Тут усе зроблено з любов’ю, — сказала я, поглянувши на його незворушне обличчя.

Він втупився у вікно, де сніг повільно лягав на тротуар.

— Мої інструкції — перевірити документи, — тихо вимовив він, ніби намагаючись переконати самого себе в тому, що ця формальність справді важлива.

— Я надам вам усі документи, і ви їх переглянете, — спокійно сказала я, заходячи за бар і дістаючи з ящика все, що там було.
Я простягнула їх йому, а він знову поглянув на мене, переводячи погляд то на папери, то назад.

— Як ви вважаєте, наскільки розумно вірити людям на слово й віддавати документи незнайомцю? — упереджено запитав він. Я видихнула, відчувши гострий укол чогось неприємного.

— Настільки, наскільки розумно вимагати документи звичайним перехожим. Якщо це ваш жарт чи розіграш, то варто зазначити, що жартуєте ви навіть гірше, ніж погано, — відповіла я різко, не роздумуючи.

— Ви надто молода, — сказав він. Я підняла брову.

— Перепрошую?

— Чому ви цим займаєтеся?

— Хіба робота вимагає якогось певного віку?

— У вашому випадку варто було б іще читати книжки, — його тон був таким зверхнім, що я на мить оніміла.
Я була приголомшена подібною манерою говорити, та його холодною пихатістю. Але грубити я не могла — дідусь завжди вчив мене триматися правильної сторони будь-якого конфлікту. А це означало — ігнорувати.

Пізніше він узяв документи й розкрив їх, уважно вивчаючи. Поки він переглядав папки, я нишком глянула на його профіль. У ньому було щось загадкове, те, що зовсім не вкладалося в образ звичайного перевіряльника.

Поки він цим займався, двері відчинилися, і в кав’ярню повільними кроками зайшов дідусь. Я швидко вихопила документи з його рук і поклала назад, щоб дідусь не хвилювався, а потім обернулася до нього.

— Дідусю, ти все-таки доплентався, — сказала я, підходячи та поправляючи йому шарф і шапку.

Дідусь, як завжди, зайшов тихо, але сам факт його появи ніби одразу наповнив приміщення теплом — більшим, ніж будь-який обігрівач. Сніг танув на його шапці, на бороді сяяли білі крупинки, а обличчя було втомленим.

— А що мені залишалося? — пробурчав він, але його погляд пом’якшав, щойно він глянув на мене. — Моя онучка тут сама з самого ранку. Звісно, я прийду.