Розділ 1

Я стояла перед дзеркалом, приміряючи светр із новорічним принтом. Він був неймовірно теплий і гарний. Я закружляла, радісно усміхаючись. Дідусь дивився на мене з теплою усмішкою. Я була впепевна: він щасливий, що я оцінила светр, який він так старанно для мене в’язав.

— Дідусю, він неймовірний, — прошепотіла я й підбігла до нього, обіймаючи та цілуючи в маківку.
Він тихенько засміявся, погладивши мене по руці.

— Головне, щоб тобі було тепло. Зима обіцяє бути холодною.

Я притиснулася до нього ще сильніше, вдихаючи запах кави, який назавжди в’ївся в його одяг, у шкіру, у сам дім. Дідусь обожнював пити каву.

— Нам і так завжди тепло, — сказала я, і він усміхнувся ще м’якше.

Грошей у нас справді було небагато. Надто мало. Цей светр — розкіш, якщо подумати. Але дідусь завжди вмів робити подарунки з нічого: з ниток, тепла своїх рук і любові. Кав’ярня теж була таким подарунком. Вона ніколи не приносила великих грошей. Іноді — ніяких. Але вона була його душею.

— Може, ти сьогодні відпочинеш? — запитав дідусь, дивлячись на мене з легким смутком. — Неділя ж, люба. Тобі треба хоч інколи відпочивати, — турботливо сказав він, а я тільки всміхнулася.

Потім я побігла, починаючи одягатися, і водночас кинула через плече:
— Як казала бабуся: для відпочинку вигадані могили, — пожартувала я, натягуючи теплу шапку, а потім шарф.

Дідусь похитав головою, але кутики його губ усе ж злегка піднялися.

— Уся в неї, — тихо сказав він.

Його голос здригнувся так ледь чутно, що будь я неуважнішою — й не помітила б.   Я застебнула куртку, поправила шарф і повернулася до нього. Дідусь стояв у дверях, спираючись на свою стару палицю, і в ту мить здавався водночас сильним і крихким.

— Дідусю, ну не дивись ти на мене так, ніби я йду на війну, — усміхнулася я, легко торкнувши його щоки. — Це всього лиш зміна в кав’ярні.

— Але вона забирає в тебе майже весь день, Лі, — зітхнув він. — А ти ще молода, тобі б гуляти, зустрічатися… жити. Ти й так у будні після навчання одразу туди біжиш.

Так, я проводила багато часу в кав’ярні, бо ліки коштували надто дорого, і мені доводилося багато працювати, щоб мати змогу все купити.

— Я і живу, — знизала я плечима.

Він ще мить дивився на мене так, ніби хотів запам’ятати кожну рису. А тоді кивнув.

— Тоді йди. Я прийду пізніше. Подивлюся, як ти даєш собі раду без старого, — пробурчав він, удавано суворий.

Я засміялася, схопила ключі й поспіхом поцілувала його в щоку.

— Тільки не забудь надягти шапку, коли підеш!

— Ото хто з нас дід, ти чи я? — пробуркотів він.

Я відчинила двері, і в коридор увірвалося холодне повітря, що пахло корицею та старим деревом. Коли я вийшла надвір, світ виявився таким тихим і прекрасним, що я на секунду просто завмерла на порозі. Ранок був молочним. Сніг падав повільно, великими лапатими пластівцями, ніби небеса упустили подушку й тепер ліниво спостерігали, як вона осипається на дахи будинків.

Повітря пахло свіжістю, холодом і чистотою. Так пахнуть тільки зимові ранки — коли світ ще не прокинувся, а ти відчуваєш себе частиною чогось великого й доброго. Я зробила крок уперед, і сніг м’яко заскрипів під підошвами. Вуличні ліхтарі ще горіли, їхній теплий янтарний світ розчинявся в білій імлі, створюючи відчуття, ніби я йду сторінкою ілюстрації з різдвяної книги. На вікнах сусіднього будинку світилися різдвяні гірлянди, які хтось, мабуть, увімкнув ще вночі.
Вони мерехтіли різнокольоровими вогниками й відбивалися у свіжому снігу маленькими райдужними плямками.

Я посміхнулася сама собі.

— Красиво, — прошепотіла в повітря, ніби воно могло відповісти.

Моє дихання перетворювалося на туман, що одразу ж зникав. Я сховала ніс у шарф і прискорила крок. Кав’ярня була всього за десять хвилин ходи, і ця дорога завжди була для мене чимось дивовижним. З сосен біля магазину повільно падали сніжні пластівці. З даху тихо впала тонка бурулька, дзеленчачи, як крихітний дзвіночок. Десь далеко загавкав собака, і його звук м’яко затих у сніжній тиші.

Я засунула руки в кишені куртки й продовжила шлях, відчуваючи, як всередині стає тепліше. Поки йшла, встигла прослухати кілька пісень James Arthur'а.

Something changed when I saw you. Oh, my eyes can't lie. You said, "They're so damn blue". And I love how you're so forward. Is it too soon to say I'm falling?

На цих словах я почала підспівувати. Мені дуже подобалася ця пісня.

Я підійшла до кав’ярні і подивилася на неї. Всередині було приємне відчуття. Я увімкнула гірлянду і відчинила двері, вдихаючи знайомий запах. За звичкою я зняла верхній одяг і почала готуватися до роботи: приймати товари і красиво викладати їх на вітрину. Перші відвідувачі вже почали заходити й дарувати мені усмішки. Більшість із них я добре знала, бо вони були частими гостями.

— О, Ліє, — привіталась Ельвіра, пропускаючи спочатку свою собаку, а потім заходячи сама. — У тебе такий чудовий светр, він тобі неймовірно личить.

Я усміхнулась, відчуваючи, як на щоки підкрадається рум’янець.

— Дуже дякую, — перевела погляд на таксу, яка сіла і недовірливо поглядала на всіх нас. — Щось вона сьогодні без настрою, — помітила я, дістаючи корм у вигляді маленьких кісточок.

Я простягнула їй маленьку кісточку, і такса нехотячи взяла її, ніби роблячи мені послугу.

— Бачиш? Настрій покращився, — м’яко сказала я.

— Вона просто примхлива. Мороз їй не довподоби, — пояснила жінка, знімаючи рукавички.

Я налила Ельвірі її улюблений латте на мигдальному молоці, трохи посипала корицею — вона завжди так любила — і подала чашку через барну стійку. Тепло напою трохи обпекло мої долоні.

— Як думаєш, скоро цей снігопад закінчиться? — спитала вона, дивлячись у велике вітринне вікно, де сніг і далі падав густою стіною, перетворюючи вулицю на білу листівку.

Я знизала плечима.

— Чесно, нехай не закінчується. У такі дні робота здається казкою.