Пролог

Я зайшов у просторий кабінет, струшуючи з плечей сніг, який встиг налипнути за ті кілька хвилин, поки я вийшов із автомобіля та дійшов до дверей бізнес-центру. Повітря тут було сухим, теплим і трохи задушливим — як завжди в офісі мого батька.

Він сидів у кріслі, повернувшись спиною до вікна, а за його плечима мерехтіли вогні зимового міста. Проріджена сивина на його скронях з’явилася так раптово, що я ледь його впізнав.

— Ти щось запізно, — холодно кинув він, навіть не піднімаючи погляду від документів, повертаючись до мене.

— Затори. І сніг, — відповів я, знімаючи рукавички.

— Завжди знайдуться виправдання. Але не для дорослих чоловіків.

Я вже відкрив рота, щоб щось відповісти,але він зупинив мене жестом.

— Сідай. Нам потрібно поговорити про сім’ю.

Слово «сім’я» в його устах прозвучало так, ніби він вимовив щось отруйне. Я сів, намагаючись здогадатися, кому з родичів цього разу потрібна допомога або адвокат.

— Я щойно з рейсу. Ти не бачив мене пів року, і ти справді хочеш зараз обтяжувати мене такими розмовами? — невдоволено пробурмотів я, усе ж займаючи одне з крісел і звертаючи увагу на пухнасту ялинку. Вона була справжньою. Батько ніколи не любив живі ялинки: йому не подобався їхній запах, та й дратувало, що вони осипаються. З ним явно щось не так. Старіє.

Батько повільно підвів на мене погляд. Він зовсім не здивувався моєму тону, ніби очікував його.

— Саме тому я й говорю з тобою зараз, — тихо промовив він, переплівши пальці на столі. — Бо ти щойно повернувся, і ти зараз мені потрібен.

Це «потрібен» прозвучало дивно. Він рідко визнавав, що потребує хоч когось. Я відкинувся на спинку крісла, закинув ногу на ногу й кинув короткий погляд на ялинку, запах якої відчував навіть звідси. 

— Говори, — кинув я. — Що трапилось?

Він стиснув губи, ніби наважуючись, а тоді повільно потягнувся до тонкої папки, що лежала поверх інших документів. Папки, на якій не було ані логотипа компанії, ані дати — нічого, лише одне слово, написане його нерозбірливим почерком.

— Даніелю, є те, що ти маєш знати.

— Звучить багатообіцяюче, — хмикнув я. — Тільки не кажи, що ти таємно одружився й у мене тепер нова мачуха. — Він навіть не спробував усміхнутися.

— Мова про інше. Про ту людину, яка колись украла у нашої родини велику суму.

Моє тіло миттєво напружилось. Старе діло. Той самий чоловік, через якого батько мало не втратив бізнес. Ім’я якого в нашому домі було заборонено вимовляти вголос.

— Що з ним? Невже оговтався і з’явився?

— Ні, — батько похитав головою. — Але в нього є донька, як виявилося. — Я насупився. Це була нова інформація.

— І? Ти хочеш, щоб я знайшов його через неї?

Він відкрив папку й розвернув її до мене. Лія. На фотографії дівчина. Темне волосся, уважний погляд.
Надто спокійна, щоб бути донькою злодія. Надто чиста. 

— Це не має значення, — сказав батько, наче прочитав мою реакцію. — Але її життя пов’язане з нашими грошима. Частину викрадених коштів її батько свого часу вклав у маленьку кав’ярню. — Я підвів погляд.

— І чого ти хочеш?

— Щоб ти поїхав туди, — чітко вимовив він. — Перевірив документи. Забрав те, що належить нам. І закрив цей заклад.

Усередині мене щось мляво ворухнулося. Не протест навіть, а дивне відчуття, ніби мене відправили руйнувати чийсь маленький світ.

— Вона ні в чому не винна, — тихо промовив я. Не знаю чому, але хотілось захистити її. І це дивно, бо зазвичай мені байдуже.

— А я був винен, коли рятував наш бізнес після їхньої крадіжки? — його голос став крижаним. — Коли піднімав тебе на ноги? Коли ти ходив у найкращі школи, жив без обмежень і ні про що не думав? Це все коштувало мені надто дорого. І я не збираюся залишати те, що належить нам — дітям злочинця. — Він закрив папку і підсунув її до мене.

— Ти почнеш діяти вже завтра.

— Прямо так?

— Прямо так.

Я ще раз подивився на фотографію. Дівчина, очі, в яких було забагато тепла для зими.

— Добре, — тихо сказав я. — Я поїду.

Батько кивнув, наче це рішення було єдино правильним. Але я з якоїсь причини відчув, що все буде набагато складніше. Це не зовсім хороша ідея, і він точно мав це знати, але все ж я погодився. Можливо, це справді правильне рішення. За вчинки треба розплачуватись, у кожного є своя ціна. І вони — не виняток.

Я закрив папку, відчуваючи під пальцями шорсткість щільного картону. 

— Все треба зробити правильно, — сухо повідомив батько, вже повертаючись до своїх паперів, ніби емоційної розмови й не було. 

Для нього все було просто: є борг — має бути повернення. Є помилка — має бути розплата. Чорно-біле, без сірого. І я виріс у цьому світі, де сумніви не мали місця.

— Дан, — несподівано промовив він, і я застиг на півкроку до дверей. Він майже ніколи не кликав мене так. Лише мама… колись. — Дякую.

Я вийшов із кабінету в коридор, де повітря було прохолодним, майже крижаним після задушливого тепла кімнати. Сніг на куртці вже розтанув, залишивши мокрі плями, наче сліди тієї розмови, яку тепер не стерти.

Я спустився сходами, не бажаючи чекати ліфт. Важкі кроки віддавалися гучним відлунням, наче будівля сама слухала і запам’ятовувала.

Зовні місто сяяло тисячами вогнів — новорічні гірлянди, вітрини, ліхтарі. Здавалося, світ святкує, а я… я їхав позбавляти когось дому. Звична справа для нашої сім’ї, але з якоїсь причини тепер всередині було неприємне, їдке відчуття.

Я зупинився біля машини, поклав руку на дах і видихнув, спостерігаючи, як повітря перетворюється на пару.

У салоні пахло морозом і трохи корицею. Я згадав, що вранці брав каву в аеропорту, тоді свято вже крутилося десь поруч, невидиме. Тепер воно сиділо на пасажирському сидінні — у вигляді папки з ім’ям Лія.

Новий рік завжди приносив зміни. Але я ніколи не думав, що одна з них буде пов’язана з дівчиною, яка навіть не підозрює про моє існування. І яка точно не чекатиме мене завтра на порозі своєї маленької зимової кав’ярні.