Ніч, яка дозволила собі бути

Тиша в замку трималася щільно й рівно, не схожа на ту, що приходить разом зі сном. Вона була зібраною, наповненою рухом думок і стриманим очікуванням. Світло факелів ковзало кам’яними стінами, затримувалося в нішах і повільно тануло, залишаючи після себе теплі плями. Ейрін стояв біля вікна й дивився на місто, яке готувалося зустрічати Новий рік.

Унизу один за одним спалахували вогники. Кожне світло з’являлося обережно, ніби його запалювали після короткого вагання. Місто змінювалося поступово, але ці зміни вже не можна було не помічати. Свято більше не ховалося, воно займало простір упевнено й спокійно, як щось давно очікуване.

Ейрін відвернувся від вікна й повільно зняв рукавички, відкладаючи їх на кам’яний підвіконник. Руки тремтіли, і причина цього не мала стосунку до холоду. Усередині нарешті сформувалося розуміння, чітке й пряме, яке більше не вимагало пояснень. Усі спроби тримати дистанцію, усі роки стримування втратили силу перед тим, що стало очевидним.

Він згадав запах, тепло, присутність, які не зникали, попри час і відстань. Два дні він намагався переконати себе, що це тимчасово, що відчуття розсіється, але воно залишалося. Воно чекало, доки він зробить крок.

Ейрін узяв плащ і вийшов із покоїв. Кроки рівно відбивалися в коридорах, і замок не затримував його, не намагався зупинити. Цієї ночі він ішов туди, де мав бути.

«Срібний Дзвін» уже не вміщав усіх охочих. Свято вийшло за межі столів і лав, заповнило проходи, сходи й кути. Музика лилася нерівно, живо, змішуючись зі сміхом і голосами. Повітря було насичене теплом, спеціями, солодкими нотами й тим новим відчуттям, яке з’являється лише тоді, коли багато істот зібрані разом.

Міланія була в залі, серед цього руху й шуму. Святкове вбрання відрізнялося від робочого, але не виглядало чужим. Світла тканина рухалася разом із нею, ловила світло свічок і повертала його м’яким відблиском. Волосся було зібране, відкриваючи шию й лінію плечей. Вона сміялася, відповідала гостям, приймала келихи, і водночас її погляд час від часу ковзав до дверей.

Кайр за стійкою тримав простір уважно й спокійно. Він бачив, що цієї ночі таверна стала серцем міста, і дозволяв цьому бути. Його рухи залишалися точними, а погляд охоплював зал цілісно.

Двері відчинилися, і Ейрін увійшов без звичних ознак відстороненості. Шум не стих, але в повітрі з’явилася напруга, яку відчули одразу. Кілька поглядів зупинилися, кілька істот відступили на півкроку, і свято прийняло його так само природно, як приймало світло й музику.

Міланія обернулася, і їхні погляди зустрілися без паузи. Між ними виник простір, наповнений очікуванням, і Ейрін рушив уперед, не звертаючи уваги на столи й натовп. Його крок був прямим і зібраним, спрямованим лише до неї.

Він зупинився поруч, достатньо близько, щоб вона відчула тепло його присутності. Міланія підняла погляд, залишаючись на місці.

– Потанцюєш зі мною, – сказав він тихо.

Вона простягнула руку без вагань. Його долоня зімкнулася навколо її пальців упевнено, і цей дотик сказав більше, ніж слова. Він притягнув її ближче, і простір між ними зник.

Танець склався природно. Крок, поворот, пауза. Його рука тримала її за талію міцно й обережно. Її долоня лежала на його плечі, відчуваючи тепло й напруження. Навколо рухалися інші, але для них двох ритм залишався чітким і рівним.

Ейрін нахилився ближче.

– Я зрозумів, – сказав він низько. – Я залишаюсь.

Міланія підняла погляд.

– Я тут, – відповіла вона. – І залишаюся.

Він нахилився повільно, не зупиняючи руху, ніби танець просто змінив кут. Міланія підняла голову, і відстань між ними скоротилася настільки, що подихи змішалися. Поцілунок не був різким. Його губи торкнулися її спершу легко, перевіряючи, чи вона залишиться на місці.

Вона залишилася.

Поцілунок став глибшим, зібраним, без поспіху. Ейрін тримав її за талію впевнено, не стискаючи, задаючи ритм так само, як у танці. Міланія відповіла одразу, не відступаючи й не змінюючи кроку. Їхні рухи не зупинилися, лише стали ближчими.

Навколо хтось засміявся, музика змінила темп, але це не втрутилося. Вони відсторонилися лише на півкроку, достатньо, щоб знову зустрітися поглядами. Ейрін не випустив її з рук, а Міланія не зробила спроби відійти.

Опівночі зала вибухнула світлом і голосами. За вікнами спалахнули вогники, і холод зими залишився зовні. Ейрін не випустив її руки, а Міланія залишилася поруч, дозволяючи цій ночі тривати.